— Ти не хочеш мені цього казати?
— Я не знаю.
— Гаразд.
Човгання поволі віддалялося й нарешті стихло.
— Ти мені не віриш? — підняв очі Снаут. — Слово честі, не знаю.
Я мовчки відчинив шафу й почав розсовувати важкі, незграбні скафандри. Як і сподівався, в глибині, на гаках, висіли газові пістолети, котрими користуються для пересування в невагомості. Як зброя, вони були копійки варті. Та все ж краще, ніж нічого. Я перевірив зарядний пристрій, перекинув через плече ремінь футляра. Снаут уважно стежив за моїми рухами. Коли я підганяв довжину ременя, він саркастично посміхнувся, блиснувши жовтими зубами...
— Щасливого полювання!
— Дякую тобі за все, — відповів я і рушив до дверей.
Снаут підхопився з крісла.
— Кельвіне!
Я обернувся. Він уже не посміхався. У нього було таке втомлене обличчя, якого мені ще ніколи не доводилося бачити.
— Кельвіне, це не.... Я.. я справді не можу, — насилу видушив Снаут із себе.
Я чекав, що він скаже ще щось, але Снаут тільки беззвучно ворушив губами.
Мовчки повернувшись, я вийшов.
Сарторіус
Коридор був порожній. Спершу він тягнувся прямо, а потім повертав праворуч. Досі я ніколи не був на Станції, але під час тренування шість тижнів прожив у точній її копії в Інституті на Землі. Я знав, куди веде алюмінієвий трап.
У бібліотеці було темно. Я намацав вимикач. Відшукавши в картотеці перший том «Соляристичного щорічника» разом з додатком, я натиснув клавішу: спалахнув червоний вогник. Я перевірив у реєстраційному пристрої — ця книжка, як і друга, «Малий Апокриф», була в Ґібаряна. Вимкнувши світло, я повернувся назад. Я боявся заходити до його кабіни, хоча недавно чув, як від дверей віддалялися легкі кроки. Вони ж могли туди повернутись! Якийсь час я нерішуче стояв під дверима, а потім, зціпивши зуби, здолав страх і увійшов...
В освітленій кабіні нікого не було. Я почав перебирати книжки, які лежали на підлозі під ілюмінатором, та погляд мій мимохіть звертався до шафи, де між комбінезонами чорніла прогалина; нарешті я не витримав і, підійшовши, зачинив дверцята. Під ілюмінатором додатку не було. Я методично перекладав том за томом, аж поки нарешті, діставшись до останнього стосу між ліжком і шафою, натрапив на те, що шукав.
Я сподівався знайти в книзі якусь помітку, і справді — в іменному покажчику лежала закладка, а червоним олівцем було обведено прізвище, яке нічого мені не говорило: Андре Бертон. У книзі воно траплялося на двох сторінках. Прочитавши згадку про нього на першій, я довідався, що Бертон був запасним пілотом на кораблі Шенагана. Далі про нього згадувалося аж через сто сторінок. Висадившись на Соляріс, експедиція діяла дуже обережно. Та коли через шістнадцять днів з'ясувалося, що плазматичний Океан не тільки не виявляє жодних ознак агресивності, а, навпаки, відступає перед кожним предметом, що наближається до його поверхні, й усіляко уникає безпосереднього контакту з будь-якими апаратами та людьми, Шенаган і його заступник Тімоліс скасували частину застережних заходів, бо вони заважали їм, сповільнюючи роботи.
Відтак експедицію розбили на невеликі групи по два-три чоловіки, які здійснювали над Океаном польоти іноді на кілька сотень миль; випромінювачі, котрі раніше використовували для захисту й прикриття зони робіт, залишили на базі. В перші чотири дні після цих змін не сталося нічого особливого, якщо не зважати на те, що час від часу псувалася киснева апаратура скафандрів, бо її вихідні клапани, як виявилося, були дуже чутливими до корозійної дії отруйної атмосфери. Через те їх мало не щодня доводилося міняти.
На п'ятий день — чи на двадцять перший, якщо рахувати з моменту висадки експедиції, — двоє вчених, Каруччі й Фехнер (перший був радіобіологом, а другий — фізиком), вирушили в дослідницький політ над Океаном на невеликому двомісному аеромобілі. Це був не літальний апарат, а глісер, що пересувався на подушці стисненого повітря.
Коли через шість годин вони не повернулися, Тімоліс, який керував базою за відсутності Шенагана, оголосив тривогу й вислав усіх, хто був вільний від роботи, на розшуки.
За фатальним збігом обставин того дня приблизно через годину після вильоту дослідницьких груп порушився радіозв'язок. До цього спричинилася велика пляма на червоному сонці, що викидала сильні корпускулярні потоки у верхні шари атмосфери. Працювали тільки ультракороткохвильові передавачі, які давали змогу підтримувати зв'язок на відстані близько двадцяти миль. До того ж, перед заходом сонця погустішав туман, тому розшуки довелося перервати.
І тільки коли рятувальні групи вже повернулися на базу, одна з них за вісімдесят миль од берега виявила аеромобіль. Двигун працював, і цілком справна машина зависла над хвилями. У прозорій кабіні був тільки Каруччі, та й то напівпритомний.
Аеромобіль доставили на базу, а біля Каруччі заходилися лікарі. Того ж таки вечора він отямився, але про долю Фехнера не міг нічого сказати. Пам'ятав лише одне: коли вони вже вирішили повертатися на Станцію, він відчув ядуху. Дихальний клапан його апарата заїдало, й у скафандр при кожному вдиху просочувалися отруйні гази.
Фехнер, який хотів полагодити його апарат, відстебнувши ремені, встав. Це було останнє, що пам'ятав Каруччі. На думку фахівців, події, можливо, розвивалися так: лагодячи апарат Каруччі, Фехнер підняв верх кабіни, щоби низьке склепіння над головою не заважало йому вільно рухатися. Це допускалося, бо кабіни в таких машинах були негерметичні й захищали тільки від безпосереднього впливу атмосфери та вітру. Під час цих маніпуляцій кисневий апарат Фехнера, мабуть, зіпсувався, і напівпритомний учений вибрався нагору через піднятий верх та упав в Океан.
Така історія першої жертви Океану. Пошуки тіла — у скафандрі воно мало плавати на поверхні — не дали жодних результатів. А втім, може, воно десь і плавало; ретельно обстежити тисячі квадратних миль хвилястої пустелі, майже постійно повитої клаптями туману, експедиція не могла.
До сутінків, — я повертаюся до подій того дня, — прибули всі рятувальні машини, за винятком великого вантажного вертольота, на якому вилетів Бертон.
Він завис над базою майже через годину після настання темряви, коли його долею почали вже серйозно непокоїтися. Бертон був у стані нервового шоку; самотужки вибравшись із вертольота, він одразу ж кинувся тікати. А коли його впіймали, почав кричати й плакати. Така поведінка чоловіка, за плечима в якого було сімнадцять років космічних польотів, здійснених іноді в дуже складних умовах, видавалася принаймні дивною. Лікарі припускали, що він теж отруївся.
Через два дні Бертон, який уже трохи наче заспокоївся, а проте не хотів ні на хвилину залишити внутрішні відсіки головної ракети експедиції чи навіть підійти до ілюмінатора, з якого відкривався краєвид на Океан, заявив, що хоче подати рапорт про свій політ. Наполягав на цьому, твердячи, що йдеться про речі надзвичайної ваги.
Рада експедиції розглянула рапорт Бертона й визнала, що він — плід хворобливої уяви людини, отруєної атмосферними газами, тому долучила його не до історії експедиції, а до історії Бертонової хвороби. На цьому все й скінчилося.
Про все це мовилося в додатку. Я здогадувався, що суть справи викладена, очевидно, в самому рапорті Бертона — те, що призвело цього пілота далекої космічної експедиції до нервового потрясіння. Я знову заходився перебирати книжки, але знайти «Малий Апокриф» так і не пощастило. Я відчував дедалі більшу втому, тому відклав подальші пошуки на завтра і вийшов з кабіни. Проминаючи алюмінієвий трап, я помітив на приступках відблиски світла, що падало згори. Отже, Сарторіус працював і досі? Так пізно? Я вирішив з ним поговорити.
Нагорі було трохи тепліше. В широкому низькому коридорі тягнув легенький вітерець. Смужки паперу трепетали над вентиляційними отворами. Двері головної лабораторії були зроблені з грубої плити нешліфованого скла, вставленого у металеву раму. Зсередини скло було затулене чимось темним; світло пробивалося лише крізь вузькі ілюмінатори під самісінькою стелею. Я натиснув ручку дверей, але вони, як і варто було сподіватись, не піддалися! В лабораторії було тихо, тільки час від часу за дверима лунало якесь негучне попискування, — мабуть, то сичав газовий пальник. Я постукав — у відповідь ні звуку.