Він сказав:
— Любий друже, цей світ — такий він уже є — дав нам порівняно мало можливостей вибору: або ми тримаємо людей певного гатунку за колючим дротом, пильнуємо їх і стараємося краще, ніж досі, щоб вони залишалися там, або ми сидимо там і вони пильнують нас. А що перше значно розумніше, то доводиться, щоб зберегти його, придержуватися різних, іноді досить неприємних, правил.
— Ви немов читаєте в моєму серці, — відповів Бунзен. — Я просто не можу більше терпіти дурного базікання нашого старого Фаренберга.
— Дорогий Бунзене, — сказав Оверкамп, — це вже ваш клопіт.
— Тепер, коли привезли цього Фюльграбе, він твердо переконаний, що привезуть усіх. Як гадаєте, Оверкампе?
— Я — комісар Оверкамп, я не пророк Аввакум. Я не належу ні до великих, ні до малих пророків, я тут виконую важку роботу.
Він подумав: «Цей хлопець пишається тим, що в понеділок самостійно віддав кілька звичайнісіньких розпоряджень, що випливають з службової інструкції».
Принесли піднос з горілкою й чарками. Бунзен налив, вихилив одну, потім другу і ще третю. Оверкамп стежив за ним професійним поглядом. На цього чоловіка горілка справляла своєрідний вплив. Він, мабуть, ніколи не п’янів по-справжньому, але вже після третьої чарки його мова і вся поведінка трохи мінялися. Навіть шкіра на його обличчі ставала якась в’яла…
— До того ж мені якось не віриться, — сказав Бунзен, — щоб оті четверо щось почували біля своїх хрестів, а п’ятий, Беллоні, — той уже напевне нічого не почуває, бо там висять тільки його кашкет і старий фрак. Інші в’язні, коли їх шикують на «танцювальному майданчику» і примушують дивитися, — ті, звичайно, почувають. А ці четверо — вони ж знають, що їх чекає. А коли людина знає, то їй стає байдуже до всього і вона зовсім нічого не відчуває. До того ж їм тільки незручно стояти, їх навіть не коле, тільки Фюльграбе хникав, що він не того чекав. Ви його сьогодні вночі знову візьмете на допит? Дозвольте мені бути присутнім!
— Ні, мій дорогий.
— Чому ні?
— Служба… Не дозволено, мій друже.
— То ви тільки так кажете, — промовив Бунзен; очі йому заблищали. — Дайте мені Фюльграбе хоч на п’ять хвилин — і я вам скажу точно, чи випадково він зустрівся з Гайслером, чи ні.
— Можливо, він вам скаже, ніби умовився стрітися з Гайслером, коли ви йому дасте ногою в живіт. Але я вам і після цього скажу, що вони зустрілися випадково.
А чому? Бо Фюльграбе варто тільки потрусити — і показання посиплються з нього, мов сливи з дерева: я добре знаю Фюльграбе і добре знаю Гайслера; Гайслер ніколи не буде домовлятись з Фюльграбе про зустріч у місті серед білого дня.
— Якщо він залишився на лаві, як розповідає Фюльграбе, то він, напевно, когось чекав. Чи роздали його фотографії всім двірникам і квартальним уповноваженим?
— Дорогий Бунзене, — сказав Оверкамп, — будьте вдячні хоч за те, що інші люди беруть на себе таку силу турбот.
— Ваше здоров’я!
Вони цокнулись.
— А чи не можете ви трошки прочистити мозок Валлау? Там напевне знайдеться прізвище того, на кого чекав його дружок Гайслер. Ви ж можете влаштувати Фюльграбе і Валлау очну ставку.
— Дорогий Бунзене, ваша ідея — мов Марія Стюарт, вона прекрасна, але безталанца. Якщо ви так цікавитеся цим, то знайте, що ми детально допитали Валлау, ось протокол допиту!
Він вийняв чистий аркуш паперу з шухляди. Бунзеп вирячив на нього очі, потім посміхнувся. Його зуби були трохи замалі для такого широкого обличчя. Мишачі зубки.
— Дайте-но мені вашого Валлау до завтра, до ранку.
— Ви можете взяти р собою цей клаптик паперу, — сказав Оверкамп, — хай він плює на нього кров’ю. — Він сам налив Бунзену. Бунзен, як усі люди підхмелені, дивився тільки на Оверкампа, що сидів перед ним. Фішера він зовсім не помічав. Фішер, сидячи на ослінчику, обережно тримав повну чарку в руці, щоб не закапати собі штани, він ніколи не пив. Оверкамп зробив йому знак бровами. Фішер підвівся, обережно обійшов Бунзена, наблизився до столу і зняв телефонну трубку.
— Ах, пробачте, — сказав Оверкамп. — Служба є служба.
— Диви-но, а ще схожий на архангела в панцері, чистісінький тобі святий Михаїл, — сказав Фішер, як тільки Бунзен вийшов. Оверкамп підняв маленький канчук, що лежав біля стільця, швидко оглянув його, тримаючи двома пальцями, як звик оглядати сотні таких предметів, обережно, щоб не стерти відбитків пальців, і сказав:
— Ваш святий Михаїл залишив тут свій меч. — Він гукнув вартовому за дверима: — Прибрати тут! Ми кінчаємо! Залишатися на посту!