Ось на дорозі показалися дві тіні, одна з них, напевне, Фріц. Напевне, але це не він. Тіні зникають у будинку, що сам теж як тінь. Дівчина відвертається. Вперше на її обличчі з’являється вираз розчарування. Ну що ж, тоді він прийде в обід. Вона бере цебра, несе їх у хлів, повертається з порожніми цебрами в дім. У кухні вже тричі гасили світло, але щоразу знову засвічували, бо ні в окулярах, ні без окулярів бабуся не може перебирати сочевицю. Старша кузина перемелює ріпу, молодша вимітає сміття. Мати швидко наповнює обидва цебри, які їй підсовує дочка. З чотирьох жінок жодна не завважила, що Фріц не прийшов. Дівчина думає: «Нічогісінько вони не помічають».
— Обережніше, — каже мати, бо трохи пійла пролилося на підлогу.
Коли дівчина з цебрами вдруге проходить двором, далеко-далеко дзеленчить дзвіночок на дверях крамниці.
Він дзеленчить, тому що садівник Гюльчер зайшов купити собі тютюну. Фріц чекає біля дверей. Вчора він одержав нову повістку. В нього знову хочуть щось спитати про куртку.
— Так, але ж це зовсім не твоя? — здивувалася мати.
Він і їй сказав, що то не його куртка.
Цілу ніч Фріц думав, що в нього можуть знову спитати.
Ранком він увімкнув радіо. Саме описували прикмети втікачів. Їх лишилося тільки двоє — його мов жаром обсипало. Вони вже, можливо, піймали того, кого він називав своїм. Його втікач, може, сказав: так, це та сама куртка.
Чому він раптом відчув себе таким самотнім? Він не міг порадитися ні з батьком, ні з матір’ю, ані з близькими друзями. Він не міг порадитися навіть з своїм шарфюрером Мартіном, якому сліпо вірив. Минулого тижня все було гаразд, на серці — тихо й спокійно, і в усьому світі все йшло, як треба. Якби його шарфюрер Мартін минулого тижня наказав стріляти у втікача, він вистрелив би. Якби шарфюрер наказав йому чатувати в сараї з кинджалом у руці і заколоти втікача, коли той прийде украсти куртку, Фріц заколов би його, не дозволив би йому і пальцем торкнутися куртки!
Фріц побачив на дорозі садівника Гюльчера і побіг до нього. Гюльчер — літній чоловік, він цілий день буркоче і палить люльку. Йому можна багато що сказати.
— Мене знову викликають.
Гюльчер швидко глянув на хлопця. Вони мовчки дійшли до крамниці. Фріц зачекав біля дверей. Гюльчер вийшов, набив люльку, і вони пішли поруч. Фріц зовсім забув про свою кохану, наче її ніколи й не було. Він сказав:
— Чого вони мене знову викликають?
— Якщо це й справді була не твоя куртка…
— Я ж їм пояснив, чим моя куртка не схожа на ту.
А може, вони вже піймали того, що взяв куртку. Вони ж тепер тільки двох шукають!
Гюльчер мовчав. Той, хто нічого не запитує, дістає найвичерпніші відповіді.
— А що, коли він скаже: так, це моя куртка…
Тепер Гюльчер відповів:
— Можливо. Вони могли так на нього натиснути… — Він примружив очі й пильно подивився на хлопця: він уже два дні стежив за ним.
Фріц насупив брови.
— Справді? Ти так думаєш? А як же я?
— Ах, Фріце, на світі є сотні таких курток.
Вони йшли вгору до училища, впевнено ступаючи в тумані. Не одна, а цілий вихор думок промайнув у голові садівниковій. Він не міг би сказати, чим відрізняється цей хлопець, що йде поруч, від своїх товаришів. Він навіть не був певний, що він справді відрізняється. І все-таки щось тут було не так! Садівник так само, як і Оверкамп, думав, що в цій історії з курткою щось не гаразд. Він згадав про своїх синів. Вони належали наполовину йому, наполовину гітлерівській державі. Дома вони належали йому. Дома вони погоджувалися з ним, що і за Гітлера пани лишилися панами, а бідняки — бідняками. Але поза домом вони ходили в формених сорочках і кричали «хайль». Чи старався він пробудити в них протест? І не подумав! Де загрожувало загибеллю родині, каторгою; він мусив би офірувати заради цього своїми синами. Йому довелося б зробити вибір, віддати все, що було йому дороге. І не тільки йому, Гюльчеру, а й багатьом іншим.
Та хіба людина може зважитися на такий вибір, віддати все, що вона має? Та все-таки є люди, які йдуть на це, є і в його країні, а за кордоном ще більше. От хоча б ті, що борються в Іспанії; кажуть, що їх переможено, але, певно, вони — й досі борються. Вони нічого не пожаліли! Сотні тисяч! І всі вони — колишні Гюльчери!
А якби куртку вкрали в одного з його синів, що б він порадив йому? Чи має він право давати поради Фріцові, не його синові? Які питання! Який світ!
Садівник сказав:
— Усі готові куртки дуже схожі одна на одну. Для того, щоб у цьому переконатися, гестапо досить подзвонити на фабрику. Застібки-блискавки всі однаковісінькі, кишені такі ж. Але коли, наприклад, у тебе в підкладці дірка від ключа чи від олівця, то гестапо тут нічого не доведе.