Редер побачив його у дзеркалі — навколо шиї був обмотаний рушник. Піна з мила, наче маска, вкривала незнайоме обличчя. Лише очі в дзеркалі пильно й насторожено дивцлися на Редера. Редер шукав потрібних слів.
— Прошу, — сказав чоловік. Він дуже старанно почав направляти бритву. Редерове серце калатало, і серце Зауера також калатало. Цього чоловіка Зауер ніколи в житті не бачив. Він ніколи не заходив у контору будівництва шляхів. Незнайомий відвідувач у незвичний час — це могло означати що завгодно. «Треба триматися так, наче я нічого не знаю. Нікого не знаю. Не дозволити, щоб тебе захопили зненацька».
— Я слухаю вас, — знову заговорив він. Його голос був хриплий, але ж Редер не знав його звичайного голосу.
— Вам пере дає привіт наш спільний друг, — сказав Пауль. — Не знаю, чи ви пам’ятаєте його. Він колись разом з вами так чудово катався на байдарці по Нідді. «Цікаво, — думав другий, — поріжусь я чи ні?» Легкими рухами почав голитися. Він не порізався, і рука не тремтіла. «І чого він переді мною прикидається, — подумав Пауль, — чому не витре обличчя і не поговорить зі мною по-людському. Напевно, він звичайно не скребе свого обличчя так довго. Мабуть, раз-два — і годі».
Зауер відповів:
— Я вас не розумію. Чого вам від мене треба? Хто переказує мені привіт?
— Ви з ним разом каталися на байдарці, — повторив Редер. — На байдарці «Анна-Марія». — Він перехопив косий Зауерів погляд, який той кинув на нього поверх дзеркала. Крапля мильної піни впала Зауерові на повіку, він витер її кінчиком рушника. Потім продовжував голитися.
Він промовив крізь зуби:
— Я не розумію ані слова. Пробачте. Я дуже поспішаю.
Ви, певно, переплутали адресу.
Редер ступив один крок наперед, він був набагато нижчий від Зауера. Тепер він бачив у дзеркалі ліву половину обличчя архітектора. Він намагався розглядіти його крізь піну, але бачив тільки худу шию й випнуте підборіддя.
Зауер подумав: «Як пильно він дивиться на мене! Але я йому не дам розглянути моє обличчя. Нехай собі дивиться.
Як вони натрапили на мій слід? Виходить, щось підозрівають… Виходить, за мною стежать… А це щуреня щось винюхує!» І Зауер сказав:
— Очевидно, ваш приятель дав вам неправильну адресу. Я дуже поспішаю. Прошу, не затримуйте мене більше! Гайді!
Пауль здригнувся. Він не помітив, що їх було троє. Біля дверей стояла дівчинка, покусуючи тоненький золотий ланцюжок; вона, мабуть, весь час стежила за Редером.
— Покажи йому, як вийти!
Йдучи за дівчинкою, Редер думав: «Стерво! Він чудово все зрозумів. Не хоче ризикувати, можливо, через оцю шмаркачку. А хіба в мене немає дітей?»
Коли Редер зачинив за собою двері, Зауер миттю витер обличчя, саме так, як і думав Редер. Він підскочив до вікна спальні, дуже схвильований, і поквапливо підняв штору. Він побачив, як Редер переходив вулицю. «Чи правильно я поводився? Що він скаже про мене? Спокійно! Я, певно, не єдиний. Вони, мабуть, сьогодні перевіряють йе один десяток підозрілих людей. А який безглуздий привід! Скористатися з цієї втечі! А втім, привід не такий уже й безглуздий. Щось навело їх на думку, що я раніше був зв’язаний з Гайслером. Чи, може, вони всіх питають про одне й те саме?»
Раптом у нього мороз пішов поза спиною. А що, як це правда, а не витівка гестапо? Що, як цього чоловіка справді прислав Георг? Що, як він не продажний агент? А, дурниці! Коли Георг Гайслер справді ховається у рідному місті, він знайде інший спосіб зв’язатися з ним, Зауером.
Цей кумедний чоловічок просто щось винюхував. Незграбно і невміло! Зауер перевів подих і знову підійшов до дзеркала, щоб зачесатися. Його обличчя зблідло, як бліднуть смагляві обличчя — їх шкіра наче в’яне. З дзеркала на нього дивилися світло-сірі очі, вони зазирали в його душу глибше, ніж могли зазирнути чужі очі. «Як душно!
Це кляте вікно завжди заліплене!» Він ще раз швидко намилив обличчя. «В усякому разі, вони недурно прислали до мене оцю нишпорку. Невже треба тікати? Але якщо я втечу, я наражу на небезпеку інших».
Він знову почав голитись, але тепер уже його руки тремтіли. Зауер одразу ж порізався і вилаявся. «Ах, я ще встигну зайти до перукаря. Вирок трибуналу —і капут, через два дні після арешту. Не треба побиватися так, люба. Уяви собі, люба, що я загинув під час повітряної катастрофи».
Він зав’язав краватку. Здоровий, худорлявий, статечний чоловік років під сорок. Він відігнав від себе похмурі думки. «Ще минулого тижня я сказав Германові: «Ці добродії швидше втратять роботу, ніж ми. Я ще збудую хороші шляхи вздовж і впоперек нової республіки».