Коли це йому так хотілося бути дорогим гостем у звичайнісінькому домі? Ось коли: він стояв у темному підворітті в Оппенгаймі на Рейні і ждав шофера, який потім зігнав його з машини.
А тим часом Лізель перебивала подушки, вичитувала одному хлопчикові, вчила другого лічити до десяти, шила щось на машині, співала; вона налила води в чайник, вгамувала дитину, яка зайшлася плачем, за десять хвилин майже десять разів їй уривався терпець, і вона знову десять разів заспокоювалася — і все з якогось невичерпного джерела… Хто вірить, той терпеливий. У що ж вірить Лізель? Залежно від обставин. Але насамперед у те, що вона робить дуже корисне діло.
— Іди сюди, Лізель, поштопай панчохи, посидь трохи біля мене.
— Зараз? Штопати панчохи? Треба спершу прибрати в цьому свинюшнику, а то тут просто нічим дихати.
— Вже досить місити?
— Міси, поки тісто не почне пухиритися. «Що б вона зробила, аби знала, звідки я прийшов?
Прогнала б мене? Може, прогнала б, а може, й ні. Такі змучені жінки, звиклі до всяких життєвих знегод, здебільшого мужні».
Лізель зняла з плити бачок і поставила на табурет, потім взяла пральну дошку і так заходилася терти об неї білизну, що на її повних руках виступили жили.
— Чого ти так квапишся, Лізель?
— О, це, по-твоєму, квапитися? Ти що думаєш, що я відпочиваю після кожної пелюшки? «Я принаймні ще раз побачив усе це зсередини, — подумав Георг. — Виходить, життя йде собі вперед! І завше так воно буде?» Лізель уже почала розвішувати в кухні чисту білизну.
— Готово! А зараз дай-но мені миску; бачиш, оце пухирці.
На її добродушному грубуватому обличчі був вираз дитячої радості. Вона поставила миску з тістом на плиту й накрила рушником.
— Навіщо це?
— Тісто любить тепло, ти хіба — не знаєш?
— Я забув, Лізель, я вже давно не бачив, як учиняють тісто.
— Візьміть свого пса на шворку! — закричав чабан Ернст. — Неллі, Неллі!
Неллі аж тремтить від люті, коли зачує Мессерового собаку. У Мессера рудий мисливський собака. Він зупиняється на узліссі, крутить хвостом і повертає гостру морду з довгими вухами до свого хазяїна, пана Мессера.
У Мессера нема шворки, та вона й не потрібна, бо собаці байдуже до Неллі і її хвилювання. Він набігався й радий, що повертається додому. Старий товстопузий Meccep обережно переступає через дріт, що відділяв його власну ділянку від шмідтгаймського лісу. Шмідтгаймський ліс — буковий, із смужкою ялин на узліссі. На ділянці, що належить Мессерові, самі ялини. Вони тягнуться окремими рідкими купками аж до будинку, над яким височать їхні верхівки.
— Хазяйко, хазяйко! — стиха гукає пан Мессер. На плечі у нього висить мисливська рушниця. Він ходив до брата покійної дружини, що служить у Боценбаху лісничим.
_ «Хазяйка — то Ойгені, — думає Ернст. — Їй-право, дивно». Неллі тремтить від люті, поки не розвіюється запах Мессерового собаки.
— Ернсте, йди обідати, — кличе Ойгені. — Я ставлю тобі тарілку на підвіконня!
Ернст сідає боком, щоб краще бачити овець. Чотири ковбаски, картопляний салат, огірки й шклянка гохгаймського, що лишилося звечора.
— Хоч гірчиці до салату?
— Спасибі, я люблю гостре.
Ойгєні розмішує на підвіконні салат. Які в неї гарні, білі руки, і жодної каблучки!
— Може, Мессер все-таки надіне вам обручку на палець?
Ойгені спокійно відповідає:
— Дорогий Ернсте, тобі самому вже пора женитися.
Тоді ти більш не сушитимеш собі голови чужими справами.
— Дорога Ойгені, з ким же мені оженитись! Я хочу, щоб моя наречена була лагідна, як Марія, танцювала, як Ельза, а носик щоб у неї був, як у Зельми, стегна, як у Софії, і скарбничка, як у Августи.
Ойгені починає тихо сміятись. Який сміх! Ернст слухає з благоговінням. Ойгені сміється, як сміялася давно, — ніжно, тихо, від щирого серця. Чабан хоче придумати щось кумедне, щоб вона ще посміялась. Але нараз він поважніє.
— А в головному, — каже Ернст, — вона має бути схожою на вас.
— Я вже вийшла з того віку, — відповідає Ойгені. — А що ж головне?