У перші дні свого перебування у Вестгофені, коли на його старечу голову посипалися перші лайки й удари, він ще знав ненависть, лють і жадобу помсти. Але удари сипались усе частіше й болючіше, а він був старий, поступово в ньому вмерла жадоба помститися за образу й ганьбу, вмерла навіть сама згадка про них. Але те, що не могли вбити ніякі стусани, було, як і раніше, владне і могутнє.
Альдінгер повернувся спиною до Майну і пошкандибав далі між колійми польової дороги. Час від часу він озирався, але не від страху, а для того, щоб перевірити, чи не збився з напрямку. Він уже не здавався божевільним. Він спустився з одного пагорка і піднявся на другий. Проминув ялинник і молодняк. Докруж — ані душі.
Альдінгер пішов стернею, потім перетнув поле, засаджене ріпою. Було ще досить тепло. Не тільки день, увесь рік, здавалося, зупинився. І зараз Альдінгер цілою істотою відчував колишнє.
Бургомістр Бухенбаха Вурц цього дня не пішов у поле, хоч і хотів піти, чи принаймні нахвалявся; натомість він подався до кабінету, як він називав свою кімнату, тісну, захаращену комірчину, що правила йому і за контору. Його сини говорили, що він може спокійно йти в поле, бо хотіли мати героя-батька. Але Вурц послухався дружини, що без упину скиглила.
Бухенбах усе ще був оточений вартовими, крім того, на дворі у Вурца стояв окремий пост. Люди сміялися з цього. Альдінгерові, напевно, і на думку не спаде заходити в село. Він придумає щось інше, щоб розправитися з Вурцом. Чи довго думає Вурц тримати біля себе цю лейб-гвардію? Далебі, дорога втіха. Зрештою, ці прикомандировані до Вурца штурмовики — селянські хлопці, і вони потрібні дома.
Пані Шульц, крамарка, побачила, що Вурц сидить у конторі. Вона сказала про це нареченому своєї племінниці, що допомагала їй у крамниці, де продавалося все, що може знадобитися селянам. Наречений, родом з Цігельгаузена, приїхав на машині ветеринарного лікаря на кілька годин раніше, ніж його чекали, і привіз кілька шабатурок з різним крамом. Він хотів увечері попросити Вурца, щоб той повідомив про майбутній шлюб.
Коли ж тітка сказала: «Він у конторі», — хлопець почепив комірець, а його наречена Герда почала переодягатися. Він зібрався перший і вийшов на вулицю.
Біля дверей стояв на варті штурмовик, його знайомий.
Хлопці привіталися: «Хайль Гітлер!» Наречений був з ним в одному штурмовому загоні не тому, що не міг прожити без коричневої сорочки, а тому, що хотів спокійно працювати, одружитись, успадкувати батькове майно, а без неї це було б неможливо. Штурмовик догадався, в якій справі прийшов наречений, і розсміявся, коли той постукав у вікно до бургомістра. Але Вурц не відповів.
Він сидів за письмовим столом під портретом Гітлера.
Коли біля вікна майнула чиясь тінь, Вурц увесь зіщулився. А коли постукали, він сковзнув на підлогу, проповз навколо стола і сховався за дверима.
— Заходьте до нього удвох, — сказав вартовий, бо тим часом надійшла і Герда у новій спідниці і блузці.
Наречений постукав у двері, а що ніхто не сказав «заходьте», то він натиснув на ручку, але двері були зачинені. Підійшов вартовий, грюкнув у двері кулаком і загорлав:
— Тут прийшли просити, щоб ви повідомили про шлюб!
Тільки тоді Вурц відсунув засув і, важко дихаючи, уп’явся очима в нареченого, що подав йому свої папери.
Вурц уже отямився і навіть виголосив невеличку промову про селянство як основу народу, про значення сім’ї в націонал-соціалістській державі і про святість арійської раси. Герда слухала з поважним виглядом. Наречений кивав головою. Надворі він сказав вартовому:
— Ну й нікчему ж ти тут стережеш, приятелю.
Він зірвав квітку з куща й встромив собі в петельку.
Відтак узяв свою наречену під руку, і вони рушили сільською вулицею до майдану, повз гітлерівський дубок — він був ще такий маленький, що не міг дати тіні ні їхнім дітям, ні внукам, хіба що горобцям чи ящіркам, — і пішли до священика, щоб домовитися про вінчання.
Альдінгер спустився з передостаннього пагорка. Пагорок звався Буксберг. Старий ледве переставляв ноги, як людина, котра страшенно втомилася, але знає, що відпочивати не можна. Він більше не озирався, тут усе було рідне й знайоме. Де-не-де в поля Цігельгаузена вже вклинювалися поля Бухенбаха. Хоч у ті роки багато говорили про землеустрій, але звідси, згори, поля все ще були схожі на залатані фартушки селянських дітей.
Альдінгер дуже повільно виліз на пагорок. Він дивився кудись у простір, але погляд його не потьмарився: здавалося, він бачив якусь далеку невідому мету.