— Поздоровляю! — сказала жінка. — Чого ви стовбичите у воротях? Або заходьте, або геть на вулицю.
— На все добре, Отто, щасти тобі, — сказав Пауль, який досі тримав у руці Георгів капелюх. — До побачення, тітонько Катаріно, хайль Гітлер!
Тим часом Георг уважно розглядав обличчя жінки, від якої залежала тепер його доля. Вона теж подивилася на нього втрете, на цей раз суворо й пильно.
— Скільки вам років?
— Сорок три.
— Виходить, Пауль мене обдурив, моя контора не богодільня.
— Подивіться спершу, що я вмію робити.
Її ніздрі роздулися від гніву.
— Я знаю, що ви всі вмієте. Ну, живо, переодягайся.
— Дайте мені комбінезон, пані Граббер. Мої речі у Пауля.
— Гм!
— Я не знав, що у вас тут працюють уночі.
Тоді вона почала лаятися на всі заставки і не вгавала кілька хвилин. Георг не здивувався б, аби вона його вдарила. Він слухав мовчки з легкою усмішкою, якої вона при хисткому світлі ліхтаря не помітила, а може, й помітила. Коли вона, нарешті, вгамувалася, він сказав:
— Якщо у вас немає комбінезона, я працюватиму у підштанках. Звідки я міг знати ваші порядки, коли я тут уперше?
— Забирай його зараз же додому! — закричала жінка до Пауля, який знову з’явився на подвір’ї з Георговим капелюхом у руці. Коли Пауль вийшов на вулицю, до нього гукнули з пивниці, він махнув у відповідь рукою і постеріг капелюха. Почувши тітчині слова, Пауль злякався. Він скривився.
— Перевір його спочатку, а завтра я прийду, і ти даси мені відповідь. — І він стрімголов кинувся з двору.
— Якби не Пауль, — сказала жінка вже спокійніше, — такий чоловік, як ви, просто загинув би. Моя контора не для інвалідів. Ну, ходімо!
Він пішов за нею через двір, де, на його думку, було надто багато світла й людей. З чорного ходу пивниці і з квартир весь час виходили і заходили люди. Він уже відчув на собі чиїсь погляди. У відкритому гаражі, біля порожньої машини стояв поліційний. «На біса він сюди припхався», — подумав Георг, обливаючись холодним потом. Поліційний, не звернувши на нього уваги, зажадав від хазяйки якогось документа.
— Пошукайте собі щось серед цього дрантя, — сказала хазяйка Георгові.
У гаражі була комірчина з вікном, що правила за контору. Поліційний байдуже дивився, як Георг приміряв один із засмальцьованих комбінезонів, що валялися в кутку. Потім поліційний глянув угору в освітлене вікно, де видно було велику білу голову хазяйки.
Він пробурмотів: «Ну й баба!» Коли поліційний пішов, хазяйка висунулась у вікно і сперлася ліктями на підвіконня, очевидно, це вікно було її командним пунктом.
Вона вилаялась і крикнула:
— Геть звідси, ледащо! Йди надвір, приготуй машину, через півтори години її поженуть в Ашаффенбург, живо!
Георг підійшов до вікна і, підвівши голову, сказав:
— Будьте ласкаві, спокійно й точно поясніть мені, що я маю робити.
Вона примружилася і не зводила очей з обличчя цього чоловіка, про якого вона чула, що це гультяй, який занапастив свою родину. Але хоч як пильно дивилася жінка на це обличчя, яке, мабуть, було спотворене під час автомобільної аварії, вона нічого не могла на ньому прочитати. Її погляд завжди проймав холодом усе, на що вона дивилася, але на цей раз вона сама вперше відчула подих холоду. І вона почала спокійно пояснювати, що треба робити. Фрау Граббер пильно стежила за Георгом. Через якийсь час вона вийшла, стала поруч і почала підганяти його. Рана на Георговій руці, що ледве почала затягуватися, знову відкрилася. Коли він заходився перев’язувати рану якоюсь брудною ганчіркою, орудуючи лівою рукою й зубами, хазяйка сказала:
— Коли ти здоровий, працюй швидше, коли недужий, — геть звідси!
Георг нічого не відповів і більше не дивився на неї.
Він подумав: «Така вже вона людина, нічого не вдієш».
Та, зрештою, все на світі минає. Він почав працювати швидко й завзято і скоро так стомився, що не міг уже ні боятись, ні думати.
Тим часом Лізель чекала в темній кухні. Коли минуло десять хвилин і Пауль не повернувся, вона зрозуміла, що він пішов з Георгом не тільки до рогу. Що трапилося? Що вони задумали? Чому Пауль їй нічого не розповів?
Цього вечора було на диво тихо. Стукіт на п’ятому поверсі, лайка на третьому, марші по радіо й сміх через вулицю, з вікна в вікно, не могли заглушити цієї тиші, тим більше — легкої ходи на сходах.
Лізель тільки один раз у житті мала справу з поліцією. Їй було тоді років десять-одинадцять. Один з її братів щось накоїв, мабуть, саме той, що потім загинув на війні — в родині ніколи не згадували про цю історію, вона була похована разом з ним у Фландрії. Але страх, що тоді душив їх усіх, і досі лишився у Лізель у крові.