Цілліх уже не один раз проходив тут.
З заводу вийшло кілька десятків чоловік: місцеві селяни — сезонні робітники. Їх усіх замучили тривалими допитами. Вони стали позаду Цілліха і в сотий раз заглянули в стічну канаву. Просто неймовірно! Не кожний так зуміє! Його вони й досі не впіймали! Всіх, крім нього!
Хлопець у батьковому комбінезоні, що висів на ньому мішком, напрямки спитав Цілліха:
— Ну що, піймали нарешті?
Цілліх підвів голову й обернувся. Тоді всі почали розходитися, бліді й мовчазні. Дехто швидко приховав зловтішну посмішку, мов заборонений прапор. А хлопцеві вони сказали:
— Хіба ти не знаєш, хто це? Це ж Цілліх!
Цілліх ішов польовою дорогою під тьмяним промінням вечірнього сонця. Річки звідси було не видно, і місцевість була точнісінько така сама, як у його рідному краї. Цілліх був земляком Альдінгера, він виріс в одному з віддалених сіл за Вертгаймом.
То сям, то там маяли білі й голубі хустки жінок, які працювали в полі. «Який зараз місяць? Що вони копають? Картоплю? Ріпу?»
У своєму останньому листі дружина кликала його додому; доки будуть вони віддавати в оренду свою землю?
У них є деякі заощадження. Йому, старому націстському ветеранові, багатосімейному, надано усяких привілеїв.
Вони вже якось дадуть лад своєму господарству. Два старших сини можуть уже працювати нарівні з батьком, але, звичайно, заступити його не можуть. Коли він приїде, можна буде зорати ту ділянку, що її вони віддають в оренду, а частину залишити під конюшину для корів, яких вони хочуть купити.
Цілліх ступив ногою у високому чоботі на те місце, де Георг знайшов стрічку. Незабаром він підійшов до роздоріжжя, де бабуся Коробочка повернула вбік. Цілліх не пішов угору, до училища Дарре, а почав спускатися вниз, у Бухенау. Його мучило бажання випити. Цілліх пив не щодня, а час від часу, запоєм.
Він ішов тихими полями, що розкинулися під сіро-блакитним небом. Тут-там поблискувала лопата. Почувши його кроки, селянки, що працювали недалеко від дороги, підводили голови, кулаком витирали піт з обличчя й дивилися йому вслід. У нього все переверталося на саму думку про те, що треба назавше повернутись додому.
А як Фаренберг вижене його геть або самого Фаренберга виженуть у три вирви? Що він тоді робитиме?
Найбільше його непокоїв один спогад. Коли Цілліх у листопаді 1918 року повернувся з війни у свою занедбану господу, він був приголомшений усім, що побачив. Цвіль, мухи, діти — по одному після кожної відпустки на додачу до перших двох. Жінка, що стала суха й тверда, мов зачерствілий хліб. Тихо й несміливо вона попросила його полагодити рами, особливо в хліву, бо туди задуває вітер.
Вона принесла йому заіржавілі інструменти. І тоді він зрозумів, що це вже не відпустка, після якої, забивши кілька цвяхів, можна знову поїхати туди, де не треба нічого лагодити й забивати; він повернувся додому назавше і вже нікуди не зможе втекти звідси.
Того ж вечора він пішов до шинку; цей шинок був точнісінько такий же, як і той, що поблискує вікнами на околиці Бухенау, цегляний будиночок, оповитий плющем. Падлюка шинкар наговорив йому грубощів; спочатку Цілліх сидів, насупившись, а потім почав кричати й лаятись:
— Ось я знову вдома, в цій смердючій норі. Так, я знову тут. Запаскудили нам нашу війну, наші успіхи.
Що ж мені тепер робити? У гною бабратися? Так, це їм наруч. Нехай Цілліх риється собі в гною. А погляньте лишень на мої руки, на мій великий палець! Ніжний, мов горлечко в соловейка. «Цілліх, — сказав мені лейтенант фон Кутвіц, — якби не ти, я б уже давно був ангелом у царстві небесному». Вони хотіли зірвати з грудей лейтенанта фон Кутвіца залізний хрест, ця банда на вокзалі в Аахені. Мого лейтенанта Фаренберга було поранено, і його відправили у лазарет, і командування узяв на себе лейтенант фон Кутвіц, а Фаренберг подав мені з носилок руку.
Тут озвався один із селян, що сиділи в шинку; він був одягнений у сіру військову форму без погонів.
— Просто не розумію, — сказав він, — як ми могли зазнати поразки, коли ти, Цілліху, брав участь у війні.
Цілліх кинувся на нього і мало не задушив. Напевне, покликали б поліцію, аби не Цілліхова жінка. І протягом наступних років Цілліха терпіли в селі тільки заради його дружини. Бачачи, як пані Цілліх тяжко працює, сусіди, як могли, старалися їй допомогти — один пропонував молотарку, другий — реманент. Але Цілліх заявив: