Згодом пані Фідлер присвятила всю себе чоловікові.
Вона старанно доглядала його і дбала про нього, мов про дитину, яку будь-що треба виростити, — а дорослим не страшні ніякі злигодні. Останній рік вони жили особливо дружно, а це було і добре, і погано. У перший рік гітлерівської влади молоді Фідлери почували над собою загрозу однакової небезпеки, однакового холодного вітру.
У них ще не було цього якогось хворобливого бажання піклуватися одне про одного. Згодом, коли їхні колишні друзі були заарештовані або самі відійшли від роботи, пані Фідлер часто питала себе, що з її чоловіком: чи він обмірковує, як боротися далі, чи просто вичікує. Коли вона його запитувала про це, він здебільшого відповідав їй так само невиразно, як і собі. Й сьогодні ввечері, коли Фідлер так довго не приходив додому, дружина по-своєму витлумачила його колишні відповіді. Що довше вона чекала на чоловіка, то більше в ній зростала впевненість, що його затримала серйозна справа, зв’язана з їхнім колишнім життям. А їхнє колишнє життя було таке, що, здавалося, про нього досить тільки згадати — і до тебе враз повернеться молодість.
Ще в передпокої жінка помітила, що в чоловіка жваве обличчя, а очі блищать.
— Слухай-но, Грето, — сказав він, — ти зараз підеш до Редерів. Ти ж знаєш пані Редер в лице? Товстуха, з великими грудьми. Ти в неї спитаєш рецепт бабки; вона тобі напише рецепт, а потім ще скаже кілька слів, які ти повинна точно, запам’ятати. Вона тобі скаже: «їжте на здоров’я» або «Багато не їжте». Потім ти мені повториш слово в слово, що вона скаже. Про всякий випадок іди туди й назад не просто, а в обхід. Іди зараз же.
Пані Фідлер кивнула й вийшла. Отже, їхнє життя знову наповнилася змістом, поновлені старі зв’язки, а може, вони ніколи й не рвались. Як тільки вона вийшла і попростувала глухими завулками до Редерів в обхід, їй почало здаватися, ніби й інші вирушили в дорогу після довгої перерви, і тепер уже без страху і сумнівів.
Пані Редер не одразу пізнала Фідлерову дружину, обличчя в Лізель розпухло від сліз. Вона дивилася розпачливим поглядом на незнайому відвідувачку, наче втратила надію, що ця жінка може перевернутися в її Пауля.
Папі Фідлер одразу збагнула, що сталось якесь лихо.
Але повертатися додому, нічого не дізнавшись, вона не хотіла. Вона сказала:
— Хайль Гітлер! Пробачте, пані Редер, що я прийшла до вас так пізно. Здається, я невчасно прийшла. Але я тільки хотіла спитати у вас рецепт бабки. Ваш чоловік дав покуштувати шматочок моєму чоловікові. Вони ж приятелі. Я — пані Фідлер. Ви не пізнаєте мене? Хіба ваш чоловік вам не сказав, що я маю прийти по рецепт?
Та заспокойтеся, пані Редер, і сідайте. Коли я вже тут, а наші чоловіки приятелі, то я, можливо, зможу вам чимось допомогти. Ми з вами свої люди і повинні допомагати одна одній, особливо тепер, коли настали такі часи. Та годі вам плакати! Сідайте! Ну що такб скоїлося?
Вони пішли в кухню і сіли на диван. З очей Лізель капали рясні сльози.
— Пані Редер, пані Редер, — сказала пані Фідлер. — Ніколи не треба впадати в розпач. Навіть коли трапиться щось дуже погане, ми й тоді щось придумаємо. Виходить, ваш чоловік вам нічого не сказав? Хіба він не приходив додому?
— Тільки на хвилинку, — схлипуючи, відповіла Лізель.
— Його забрали? — спитала Фідлер.
— Він сам пішов.
— Сам?
— Так, — сумно сказала Лізель. Вона витерла обличчя голими по лікоть руками. — Він прийшов пізно, і на нього вже чекала повістка.
— Значить, він іще не міг повернутися, — сказала пані Фідлер. — Прошу вас, заспокойтеся.
Лізель зрушила плечима. Вона сумно промовила:
— Ні, міг. Він або повернеться, або його там затримають, його напевно затримають.
— Цього ви не можете знати, пані Редер. Просто йому довелося довго чекати. Туди викликають багатьох людей, і вдень і вночі.
Лізель сиділа, глибоко замислившися, вона дивилася просто перед себе. Все-таки на кілька хвилин вона перестала плакати. Раптом вона повернулася до пані Фідлер.
— Який рецепт вам потрібний? Бабки? Пауль мені нічого не сказав. Його страшенно налякала ця повістка, він зразу ж побіг туди.
Лізель устала і почала ритися в шухляді кухонного стола, нічого не бачачи заплаканими очима. Пані Фідлер дуже хотілося розпитати її, вона була певна, що Лізель зараз усе б їй розказала, але їй було неприємно питати про те, що чоловік приховав від неї.
Тим часом Лізель знайшла недогризок олівця. Вона вирвала аркуш з своєї видаткової книжки.
— Я вся тремчу, — сказала вона. — Може, ви самі запишете?