— А чи не випити нам іще?
Він знову приніс пляшки. Налив собі й Георгові. Його рука злегка тремтіла, і він пролив вино на стіл. Саме ця тремтяча рука і заспокоїла Георга: «Порядна людина.
Йому, мабуть, було нелегко взяти мене до себе, але все-таки він зробив це».
Повернулася пані Кресс, вона сіла за стіл й мовчки закурила. Чоловіки теж мовчали.
На доріжці зарипів гравій під чиїмись швидкими легкими кроками. Кроки зупинилися біля надвірних дверей.
Було чути, як хтось обмацує рукою двері, очевидно, шукаючи дзвінок. І коли дзвінок задзеленчав, чоловіки здригнулися, хоч і чекали цього.
— Ви мене випадково зустріли біля кіно, — тихо, але твердо сказав Георг. — Ви познайомилися зі мною на вечірніх курсах. — Кресс кивнув. Як майже всі боязкі люди, він був спокійний перед лицем реальної небезпеки.
Пані Кресс підвелася й підійшла до вікна. На її обличчі світилася легенька гордовита усмішка, як завше в хвилини небезпеки. Вона підняла штору, виглянула з вікна й сказала:
— Жінка.
— Відчиніть їй, — сказав Георг, — але не пускайте сюди.
— Вона хоче поговорити з тобою особисто. Вона здалася мені цілком пристойною людиною.
— Звідки вона знає, що я дома?
— Знає. О шостій годині ти розмовляв з її чоловіком.
Кресс вийшов. Його жінка знову сіла за стіл. Вона курила і час від часу поглядала на Георга так, наче вони зустрілися на крутому повороті або на заледенілому гірському схилі.
Повернувся Кресс. Глянувши на нього, Георг зрозумів, що сталось якесь лихо.
— Мені доручено переказати вам, Георге, що ваш Пауль у гестапо. Чоловік цієї жінки про всякий випадок пішов з дому. Треба їй зараз сказати, куди ми підемо… або ви самі, Георге. Вони хочуть знати, де вас можна буде знайти.
Він налив собі шклянку вина. «Не пролив жодної краплини», — подумав Георг. У голові у нього було пусто, наче з неї геть-чисто все повимітали.
— Ми можемо відвезти вас куди-небудь машиною, чи, може, нам усім виїхати звідси? Утрьох у машині? Куди?
Просто на Східний вокзал? Чи, може, кудись на село? До Касселя? Чи, може, краще зразу розлучитися?
— Ах, прошу вас, помовчіть хвилинку…
У Георговій пустій голові роєм роїлися думки. «Отже, Пауль провалився! Стривай, чому провалився? Його забрали чи викликали? Про це не сказали ні слова. У всякому разі, він у їхніх руках. Що ж буде з Паулем? Коли вони знають, що він переховував мене у себе, коли вони це знають… Все одно. Пауль ніколи не викаже мого нового сховища. Та чи знає він, де я зараз? Ні, цього він не знає.
Коли посередник людина певна, коли він справді один з наших, то він не назвав йому ніякого прізвища. Але Пауль знає номер машини, і цього досить». Георг згадав про людей, сильніших за Пауля, загартованих у боротьбі, розумних, досвідчених. І все-таки їх зломили, вирвали з них усе, що вони знали. Але Пауль його не зрадить.
Сміливий план, який виник у нього в голові, вимагав усієї його мужності й твердості. Так, він довіряє Паулю.
Пауль зціпить зуби так, як зціплювали зуби інші, і вперта мовчанка поступово стане для нього звичною і остаточною.
А може, це звичайнісінький виклик, і він стоїть там зараз такий маленький і з наївним обличчям ображено відповідає на Їхні запитання. І Георг сказав:
— Ми залишаємося тут!
— А чи не краще про всякий випадок поїхати звідси?
— Ні, це тільки ускладнить становище. Сюди мені пришлють дальші вказівки. Гроші й документи. Якщо я поїду, — все пропало.
Кресс мовчав. Георг розумів, про що він думає.
— Якщо ви відсилаєте мене звідси тому, що боїтесь… Кресс відповів:
— Справа не в тому, боюся я чи не боюся. Ви один знаєте цього Пауля. Вирішуйте самі.
— Гаразд, — сказав Георг. — Скажіть цій жінці, що ми залишаємося тут.
Кресс одразу ж вийшов. Він усе більше подобався Георгові. Подобалась готовність, з якою слабша частина його душі після недовгого змагання підкорилася сильнішій частині, подобалася його чесність, адже він ні на секунду не старався приховати свій страх під хвастощами і гучними фразами. Він подобався Георгові більше, ніж його жінка.
Вона докурила останню сигарету і махала рукою, щоб розігнати дим. У цієї жінки, мабуть, ніколи не було нічого, що вона боялася втратити.
Кресс повернувся й знову став під стіною. Вони прислухалися до кроків, що віддалялися в напрямі до селища.
Коли все затихло, пані Кресс сказала: