Францові навіть здавалося, що досить йому ще кілька разів погладити її — і шрам зникне, і до цього обличчя повернеться колишній блиск і втрачена краса. Але він опустив руку. Вона пильно глянула на нього здоровим оком, що стало зовсім чорне; зіниця розширилась, і око здавалося величезним. Вона витягнула дзеркальце, поотавила його перед собою і поправила волосся.
— Ходімо, Лотто, — сказав Франц. — Ще рано, зайдемо до моїх родичів.
— Ти жонатий, Франце? Твої батьки тут?
— Ні те, ні те: просто родичі. Близьких у мене немає нікого.
Вони мовчки рушили дорогою вгору і йшли майже годину. Дівчинка їм не заважала. Вона бігла попереду, охоплена бажанням підніматися все вище й вище. Дівчинка дуже рідко виходила з Гехста. Вона раз у раз зупинялася ня мить, щоб подивитись, чи далеко простяглася земля» низу і де з нею сходиться небо. «Якщо піднятися дуже високо, — думала дівчинка, — то там можна побачити не села й поля, а щось зовсім інше, кінець усього, місце, звідки виходять хмари й вітер разом з вечірнім світлом».
Франц уже бачив будинок Мангольдів. Він ще не сказав Лотті жодного слова але слова були зараз не потрібні, вони б тільки заважали їм. В кіоску з зельтерською водою Франц купив дівчинці вафлю, а Лотті — плитку шоколаду.
Коли вони увійшли до кухні Марнетів, Августа аж рота роззявила з подиву. Усі вирячили очі на Франца, Лотту й дівчинку. Лотта спокійно привіталася. Вона зараз же заходилася допомагати мити посуд. Від великого, як стіл завбільшки, пирога, на жаль, лишився тільки маленький шматочок. Його дали дівчинці; їй дозволили також піти подивитися на шкляну кулю на клумбі айстр. У кухні коло спустілого, чисто вимитого стола ще сиділо все товариство. Ернст уважно розглядав Лотту і досадував, хоч вона йому не дуже й сподобалася, з того, що Франц, цей флегматичний сонько Франц, все-таки завів собі подружку. Потім пані Марнет поставила на стіл пляшку слив’янки. Усі чоловіки випили по чарочці. З жінок випили Лотта й Ойгені.
Тим часом дівчинка відкрила хвіртку в сад і вийшла на лужок. Вона зупинилась під першою яблунею — дочка Лотти й Герберта, замученого в гестапо.
Спочатку дівчинка бачила перед собою тільки стовбур, вона повела пальчиком по корі. Відтак вона задерла голівку. Віти, покручені й переплетені між собою міцними вузлами, темніють у повітрі; вони непорушні. Дівчинка теж стоїть нерухомо. Листя, що знизу здається чорним, весь час тихо гойдається, а крізь нього цяточками просвічує вечірнє небо: один тільки скісний сонячний промінь пробивається крізь галузки й листя і освітлює щось золоте, кругле.
У кухні всі посхоплювалися з місць: хто зна, що там сталося. Вибігли надвір і подивилися вгору. Потім принесли жердину, якою знімають плоди. Дівчинка ще надто слабосила, і дорослі водять її рукою, що міцно тримав важку жердину, наче величезний олівець. Ось яблуко зачепилося, падає і робить «бум». Добрий вечір, яблучко!
— Можеш взяти його собі, — каже пані Марнет і вважає себе страшенно щедрою.
V
Фаренберг став перед колоною в’язнів, що її в неділю так само вишиковували о шостій годині вечора, як і щодня.
Перед штурмовиками сьогодні вперше стояв не Цілліх, а його наступник Уленгаут. Перед есесівцями стояв не Бунзен — він був у відпустці, — а Гаттендорф з довгастим конячим лицем. Але в’язням, що раніше помічали найменшу зміну, після всіх мук, що їх вони зазнали за останній тиждень, усе було байдуже.
Ніхто з в’язнів не міг би сказати про трьох утікачів, яких приволокли до дерев, чи вони ще живі, чи вже мертві. Взагалі весь «танцювальний майданчик» перед бараком трохи нагадував пересильний пункт: на землі такого не могло бути, і на тому світі теж. Сам Фаренберг, що стояв перед колоною, здавалось, якось зсохся, схуд і був такий же змучений, як і всі вони.
Голос комендантів свердлить отупілі голови в’язнів, і до їх свідомості долинають окремі слова про правосуддя, про руку правосуддя, про народ і про гнійну виразку на тілі народу, про фатальний день втечі — завтра якраз минав тиждень. Але в’язні більше прислухаються до співів підпилих селян, що долинають здалека, з полів.
Раптом через всю колону пройшов наче електричний струм. Що сказав Фаренберг? Якщо й Гайслера спіймано, — тоді кінець.
— Кінець, — сказав хтось, коли колона поверталася з майдану; це було єдине вимовлене ними слово.
Проте через годину у бараці один Сказав другому, не розтуляючи рота, бо говорити було заборонено:
— Ти віриш, що вони його справді спіймали?
І другий відповів: