Раптом задзеленчав будильник, якого Фаренберг за старою звичкою ставив біля свого похідного ліжка. Шість п’ятнадцять. Зараз Фаренберг устав би, а Бунзен доповів би йому про повернення з відпустки. Почався б звичайний день — звичайний день Фаренберга, коменданта табору Вестгофен.
Фаренберг здригнувся. Він міцно стулив губи, швиденько одягнувся, провів вогкою щіткою по голові, почистив зуби. Потім підійшов до Цілліха, глянув на його масивну потилицю й промовив:
— Ну, ми їх швидко притягнемо назад!
Цілліх відповів:
— Так точно, пане коменданте!
Потім він запропонував кілька заходів — те, що зробило гестапо згодом, коли ніхто вже й не згадував про Цілліха. Його пропозиції свідчили про кмітливість і тверезий розум.
Нараз Цілліх замовк. Обоє насторожилися. Здалека почувся тонкий невиразний звук, якого, проте, не могли заглушити ні завивання сирени, ні крики команди й тупіт чобіт на «танцювальному майданчику». Цілліх і Фаренберг глянули один одному у вічі.
— Вікно! — сказав Фаренберг.
Цілліх відчинив вікно, в кімнату увірвався туман і цей звук. Фаренберг ще якусь мить прислухався, затим вийшов надвір. Це ж зробив і Цілліх. Бунзен саме хотів відпустити штурмовиків, як тут знялася тривога. На «танцювальний майданчик» тягли Бойтлера, першого схопленого втікача.
Останні кілька метрів до штурмовиків, які ще не встигли розійтися, в’язень проїхав по землі. Не на колінах, а боком, либонь, від удару ногою, що перевернув його обличчя догори. Коли Бойтлер підкотився під ноги Бунзенові, той зрозумів, чому це обличчя видалося йому дивним.
Воно сміялося. Цей чоловік, що лежав у скривавленому лахмітті — кров текла у нього з вух, — немовби корчився від безгучного сміху так, що видно було великі білі зуби.
Бунзен перевів погляд з цього обличчя на Фаренбергове. Той дивився вниз на Бойтлера. Його губи теж скривилися, зуби вискалились; здавалося, вони сміються один до одного.
Бунзен добре знав свого коменданта і розумів, що зараз буде. Вираз його юного обличчя змінився. Ніздрі роздулись, куточки губ тремтіли. Обличчя Бунзена, якому природа надала схожості з Зігфрідом або архангелом у світлому панцері, потворно перекривилося.
Проте нічого не сталось.
Від воріт табору до комендантського барака пройшли поліційні комісари Оверкамп і Фішер. Обидва зупинилися біля групи Бунзен — Фаренберг — Цілліх, одразу ж зрозуміли, що тут сталось, і швидко перекинулись кількома словами. Потім Оверкамп, ні до кого не звертаючись, промовив тихим голосом, що тремтів від ледь стримуваної люті:
— Оце у вас зветься — спіймати? Поздоровляю. А тепер вам треба негайно привезти до цього хлопця лікарів-спеціалістів, щоб вони залатали йому нирки, кишки і вуха, а то його й допитати не можна буде. Розумно, розумно, поздоровляю!
V
Туман уже піднявся високо і, наче сірий пух, клубочився над дахами й деревами. А сонце, імлисте й ласкаве, висіло над вибоїстою вулицею села Вестгофен, мов лампа в серпанковому абажурі.
Хоч би туман не розвіявся, думали одні, сонце може припалити нам стиглий виноград. Хоч би туман швидше розвіявся, думали інші, нашому винограду перепало б іще трохи тепла.
Проте в самому Вестгофені це мало кого обходило. Тут вирощували не виноград, а огірки. Трохи осторонь від шосе, на Лібахській луці, стояв оцтовий завод Франка.
За широкою, акуратно обкопаною канавою лани тяглися аж до дороги на завод. «Виноградний оцет і гірчиця, Маттіас Франк і сини». Цю вивіску Валлау радив Георгові запам’ятати. Коли кінчиться очерет, йому доведеться повзти три метри по голій землі, а потім по канаві, лівим рукавом, уздовж ланів.