Ну, хіба ж це пов’язка? Клапоть підкладки? Він повільно розмотував її. Що це взагалі за чоловік? Чи він старий?
Чи молодий? Серце лікаря щеміло, щось стискало йому горло, наче він ще ніколи не був так близько від смерті за всі дев’ятнадцять літ, упродовж яких лікував хворих.
Він подивився на руку, що лежала перед ним без пов’язки. В рані повно бруду, але не така вона вже й страшна, а тому й нездатна спричинити ці зловісні тіні на лобі й під очима. Чому ж він такий змучений? Він прийшов з хворою рукою. В нього, напевно, є ще якась, йому самому невідома хвороба. Треба витягти з рани скалки. Доведеться зробити укол, інакше хворий не витримає. Цей чоловік сказав, що він слюсар-автомобіліст.
— За два тижні, — сказав лікар, — ви знову зможете працювати.
Хворий нічого не відповів. Чи витримає він укол? Серце незнайомця, хоч і не зовсім здорове, але не таке вже й слабке. То в чім же річ? І чому він, лікар, не старається з’ясувати, яка хвороба в цього чоловіка?
Чому хворий зразу ж після аварії не пішов до найближчої лікарні? Адже цей бруд понабивався в рану щонайменше вчора. Лікар хотів поставити хворому кілька запитань, щоб хоча б відвернути його увагу від руки, до якої він підніс пінцета. Але погляд чоловіка стримав лікаря. Він змовчав. Левенштайн ще раз уважно подивився на руку, потім погляд його сковзнув по обличчю, куртці, по всій постаті хворого. Той ледь скривив губи і дивився на лікаря скоса, але рішуче.
Лікар поволі відвернувся і відчув при цьому, що в нього аж губи побіліли. А коли він побачив себе у дзеркалі над рукомийником, темна тінь лежала вже і на його обличчі. Лікар заплющив очі. Він надзвичайно повільно намилював і змивав руки під краном. «В мене дружина й діти. Чому цей чоловік прийшов саме до мене? Тепер я буду тремтіти від кожного дзвінка. І без цього в мене щодня неприємності».
Георг думав: «Адже не тільки у вас».
А лікар тримав руки під струменем води, і бризки розліталися навсібіч. Немає сил терпіти. А тепер ще й оце!
Скільки горя випало йому на долю.
А Георг думав, насупившися, поки текла вода: «Але ж не тільки вам».
Лікар закрутив, нарешті, кран, витер руки чистим рушником. Запах хлороформу здавався йому зараз таким, яким він здавався лише його пацієнтам. «І чому ця людина прийшла саме до мене? Чому?»
Лікар знову відкрутив кран. Почав удруге мити руки. «Це зовсім тебе не обходить. До тебе прийшла рука, просто хвора рука. Чи вона виглядає з-під рукава шахрая чи з-під крила архангела, тобі однаково». Він знову закрутив кран і витер руки. Потім приготував шприц. Коли лікар закачав рукав Георгової куртки, він побачив, що на хворому немає сорочки. «Це мене не стосується, — сказав він собі, — моє діло — рука».
Георг засунув перев’язану руку під куртку і сказав:
— Дуже вам вдячний!
Лікар хотів був спитати про гроші, але хворий подякував таким тоном, немов так і треба, щоб його лікували безкоштовно. І хоч Георг, виходячи, похитнувся, лікареві тепер уже здавалося, що головна його хвороба — все-таки рука.
Опускаючись сходами, Георг на нижньому східці зіткнувся з двірником, маленьким чоловічком без куртки.
— Ви вертаєте з третього поверху?
Георгові ніколи було розмірковувати, що краще — сказати правду чи збрехати, і він швидко відповів:
— З четвертого.
— Ах, так, — сказав чоловічок, — а я думав, від Левенштайна.
Вийшовши на вулицю, Георг побачив на ганку за два будинки звідси старого селянина з приймальної лікаря.
Той дивився на ринок. Туман розвіявся. Осіннє світло заливало парасолі, що, наче гриби, стирчали над лотками.
На столах, мов на грядках, були розкладені спокусливі фрукти й овочі. Здавалося, наче селянки привезли на ринок клаптики своїх городів та садків. А де ж собор? Триі чотириповерхові будинки, парасолі, коні, вантажні машини і жінки затуляли його собою.
Лише закинувши голову, Георг побачив найвищий шпиль — золотий чуб, за який можна було б підняти вгору ціле місто. Пройшовши трохи далі, проминувши селянина, що втупився йому в спину, Георг побачив високо над дахами святого Мартіна, що сидів на коні і розрізав свій плащ. Георг протиснувся в найгустіший натовп. Купи яблук, винограду, головок цвітної капусти стрибали перед його очима. Голод був такий сильний, що він охоче уткнув би голову в цю купу овочів і гриз би їх. Потім його занудило. Це був дуже небезпечний для нього стан.
Від виснаження йому паморочилося в голові, і, похитуючись, він бездумно брів між лотками. Нарешті Георг опинився біля рибних лотків. Спершись на тумбу для афіш, він дивився, як торговець тельбунить здоровенного коропа. Торговець загорнув його у клапоть газети і передав якійсь дівчині. Потім виловив черпаком з чана кілька рибок, швидко надрізав їх і кинув повну жменю на вагу.