Як Валлау заарештували вдруге, його дружина зрозуміла, що більше вже його не побачить. Коли всі її прохання про побачення були брутально, навіть з погрозами, відхилені, — вона сама приїздила у Вестгофен клопотатися про дозвіл з Маннгайма, де тепер жила, — жінка вирішила будь-що врятувати свого чоловіка. Вона вхопилася за цю думку, мов одержима, — так жінки беруться до виконання нездійсненних планів; вони втрачають при цьому здоровий глузд, який підказує людині, чи здійсненне те, що вбна задумала. Дружина Валлау збудувала свій план не на чиємусь досвіді, не на розповідях людей; її надихали вдалі легендарні втечі: Баймлер утік з Дахау, Зеегер — з Оранієнбурга. Адже і в легендах є якийсь досвід, якісь вказівки. Вона знала також, що її чоловік з усією силою людини, наділеної ясним розумом, жадає жити, жити ще, і зрозуміє найменший натяк. Її небажання обміркувати усе в цілому, визначити, що можливе, а що ні, не заважало їй діяти в багатьох випадках розумно, дуже розумно.
Для встановлення зв’язків і передачі звісток вона використовувала своїх двох синів, особливо старшого, якого ще батько багато чого навчив. Мати розповіла йому про свій план, і син палко поривався допомогти. Темноокий, відважний хлопчик у формі гітлерюгенду; вогонь, що палав у його серці, скоріше спопеляв, ніж осявав його.
І ось другого дня ввечері пані Валлау дізналась, що втеча з табору вдалася. Вона не могла знати, коли її чоловік добереться до Вормса, до куреня на городі, де для нього приготовлено гроші й одяг; може, він уже побував там минулої ночі. Курінь належав родині Бахманів. Чоловік був за трамвайного кондуктора. Жінка Валлау й жінка Бахмана тридцять років тому разом ходили до школи, ще їхні батьки були друзі, а згодом і їхні чоловіки. Обидві жінки однаково зазнали всіх труднощів звичайного життя, а за останні три роки — і незвичайного. Правда, Бахмана лише один раз заарештували на початку тридцять третього року, та й то ненадовго. Відтоді він жив і працював спокійно, його не чіпали.
На свого чоловіка, трамвайного кондуктора, і чекала зараз пані Бахман, в той самий час, коли пані Валлау чекала на свого чоловіка. Пані Бахман страшенно хвилювалася — її руки судорожно й дрібно тремтіли. Адже йому лише десять хвилин треба йти з трамвайного парку до їхньої квартири в місті. Можливо, йому довелося залишитися на другу зміну, тоді він прийде годині об одинадцятій. Пані Бахман почала укладати дітей і трохи заспокоїлась. «Нічого не може статися.», — в тисячний раз казала вона собі, — ніщо не може розкритись. Аби щось і вигулькнуло на поверхню, ніхто не зможе довести нашої найменшої провини. Гроші й одяг він міг просто вкрасти. Ми живемо тут, у місті, вже кілька тижнів ніхто з нас не бував на городі. Якби тільки можна було глянути, чи лежать іще речі на місці. Як усе це тяжко. І звідки у пані Валлау береться стільки сил!»
Вона, пані Бахман, сказала тоді жінці Валлау:
— Знаєш, Гільдо, наші чоловіки дуже змінились, я просто не пізнаю їх.
— Мій Валлау не змінився, — відповіла Гільда.
Тоді пані Бахман сказала:
— Коли людина по-справжньому глянула в очі смерті…
Але пані Валлау спинила її:
— Дурниці! А ми? А я? Народжуючи старшого хлопця, я мало не віддала богові душу. А через рік народила другого.
— Там, у гестапо, знають усе про кожного, — промовила пані Бахман.
— Дурниці! — відказала пані Валлау. — Вони знають лише те, що їм кажуть.
Коли пані Бахман лишилася сама, її руки знову затремтіли. Вона почала щось шити. Це заспокоїло її. «Нас ні в чому не можна звинуватити. Ми скажемо, що це звичайна крадіжка».
Почулися кроки. То пробирався сходами її чоловік. Нарешті!.. Вона підвелася й поставила на стіл вечерю. Він мовчки ввійшов до кухні. Вона ще й не глянула на чоловіка, але відчула не тільки серцем, а й цілою істотою, ніби з його приходом температура в кімнаті впала на кілька градусів.
— Щось трапилося? — спитала вона, побачивши його обличчя. Чоловік нічого не відповів. Вона підсунула йому повну тарілку супу. Пара підіймалася йому в обличчя.
Отто, — сказала вона, — ти недужий?
Він знову нічого не відповів.
Дружину пойняв смертельний страх. «Це не має відношення до куреня, — думала вона, — адже він тут. Просто, його гнітить ця історія: хоч би хутчій, усе скінчилося».
— Ти зовсім не хочеш їсти? — спитала вона.
Чоловік нічого не відмовив.
— Не треба весь час думати про це, — сказала дружина. — Якщо весь час думати, можна збожеволіти. У напівсклеплених чоловікових очах була страшна безнадія. Але пані Бахман вже знову заходилася шити.