Коли через десять хвилин він прийшов до школи, садівник знову почав розпитувати його:
— Ну як, нічого нового?
— Про що?
— Про куртку. Тепер про неї вже передають по радіо.
— Про куртку? — злякано спитав Фріц Гельвіг, бо дівчина нічого про це не сказала.
— Востаннє його бачили в куртці, — вів далі садівник, — вона тепер, певно, вже нікуди не годиться, геть пропотіла під пахвами.
— Ах, дай мені, будь ласка, спокій! — сердито вигукнув хлопець.
Коли Франц зайшов у кухню Марнетів, щоб швиденько випити кави перед тим, як сісти на велосипед, чабан Ернст сидів біля плити й намазував собі хліб варенням.
Він сказав:
— Ти чув, Франце?
— Що?
— Про того, тутешнього, що теж замішаний…
— Хто? В чому?
— Коли ти не слухаєш радіо, — сказав Ернст, — як же ти можеш бути в курсі подій? — Він звернувся до всієї родини, що сиділа навколо великого кухонного стола за другим сніданком; вони вже кілька годин попрацювали, сортували яблука — завтра вранці у Франкфурті у критому ринку на них чекатимуть торговці. — А що ви зробите, якщо раптом знайдете цього хлопця у себе в сараї?
— Замкну сарай, — сказав зять, — поїду на велосипеді до телефонної будки і викличу поліцію.
— Нащо тобі поліція? — озвався шуряк. — Нас тут стільки, що ми й самі зможемо скрутити його і відвезти в Гехст. А ти що скажеш, Ернсте?
Чабан Ернст так густо намазував варення, що це нагадувало скоріше варення з хлібом, ніж хліб з варенням.
— Завтра мене вже тут не буде, — сказав він. — Я вже буду в Мессерів.
— Він може сховатися і в сараї Мессерів, — сказав зять.
Франц дослухався розмови, затамувавши подих.
— Звичайно, він може ховатися скрізь, — сказав Ернст, — у кожному дуплі, в кожному старому сараї. Але там, куди я загляну, його напевно не буде.
— Чому?
— Бо я краще зовсім не загляну туди, — сказав Ерпст, — не люблю я встрявати у такі справи.
Западає тиша. Усі дивляться на Ернста: великий виїдений бутерброд з варенням стирчить у нього з рота.
— Ти можеш дозволити собі таке, Ернсте, — сказала пані Марнет, — бо в тебе немає свого двору і взагалі немає ніякої власності. Коли завтра цього бідолаху все-таки спіймають і він скаже, де ночував, то за це ще можуть засадити в тюрму.
— У тюрму? — прохрипів старий Марнет. Сухий, миршавий чоловічок, хоч жінка його, живучи з ним разом на тих самих харчах, уся запливла салом.
— Потрапиш у концтабір і вже ніколи не вийдеш звідти. А що буде з твоїм добром? Так можна занапастити цілу родину.
— Мені до цього байдуже, — сказав Ернст. Своїм довжелезним, тонким язиком він старанно облизував собі губи, і діти здивовано зорили на нього. — У нас з матір’ю є трохи меблів в Оберурсулі, та ще моя ощадна книжка. Сім’ї у мене поки що немає, самі тільки вівці. У цьому я схожий на фюрера: ні дружини, ані дитини. В мене є тільки Неллі. Але у фюрера теж колись була економка, я читав, що він був навіть на її похороні.
Тут раптом втрутилась Августа:
— Одне я можу тобі сказати, Ернсте: Софі Мангольд я розтлумачила, що. ти за один. Навіщо ти дуриш її, ніби заручився з Маріхен з Боценбаха? Ти ж позаминулої неділі посватався до Еллі.
— Це сватання не має нічого спільного з моїми почуттями до Маріхен, — відповів Ернст.
— Ти просто якийсь багатоженець, — сказала Августа.
— Зовсім не багатоженець, — заперечив Ернст, — просто в мене такий характер.
— Це в нього від батька, — заявила пані Марнет. — Коли його батько загинув на війні, то разом з Ернстовою матір’ю хлипали всі його кохані.
— А ви, пані Марнет, теж плакали? — спитав Ернст.
Пані Марнет скоса глянула на свого миршавого чоловіка і відказала:
— Ну, якусь там сльозинку, може, і я пролила.
Франц слухав, затамувавши подих, ніби чекав, що думки й слова людей у кухні Марнетів самі по собі затримуються на тій події, якою було сповнене його серце. Та ба — думки й слова їхні весело розбіглися в різні боки.
Франц вивів з сарая свій велосипед. Цього разу він і не помітив, як спустився у Гехст. Він наче не чув велосипедних дзвінків і шуму на залюднених вулицях.
— Ти хіба не знав його? — спитав один з робітників у роздягальні. — Ти ж раніше жив тут.
— Щось не пригадую, — промовив Франц. — Це прізвище мені нічого не говорить.
— А ти придивися до нього як слід, — сказав інший, підсунувши йому під ніс газету.
Франц глянув на фотографії трьох утікачів. Хоч зустріч з Георгом і була для нього немов удар — бо це все-таки була зустріч і Георг з газетного оголошення був наполовину Георгом його спогадів, — але обидва незнайомих обличчя справа й зліва від Георга теж вразили його і присоромили за те, що він думає лише про одного.