— Хайль Гітлер! — сказав учитель. Його засмагле юнацьке обличчя здавалось якимсь нерухомим, бо вчитель весь час старався надати йому більшої поважності. — Так, хороший клас. — І, хоч Георг нічого більше не сказав, додав: — Основа була хороша. Я зробив усе, що міг. На щастя, я залишився з ними, коли їх на великдень перевели в наступний клас.
Очевидно, вчитель надавав дуже великого значення тому, що в нього не забрали його колишніх учнів. Георгові навіть не треба було робити над собою ніяких зусиль, щоб спокійно розмовляти з ним. Минула ніч раптом відійшла кудись далеко-далеко. Повсякденне життя плине таким нестримним потоком, що його хвилі підхоплюють кожного, хто тільки ступить у нього.
— Чи довго треба йти до перевозу?
— Хвилин двадцять, не більше, — сказав учитель. — Ми всі йдемо туди. «Ось хто повинен узяти мене з собою на той берег, — подумав Георг, — і він мене візьме».
— Ворушіться! — сказав учитель хлопцям.
Він не помітив притягальної сили незнайомця, бо вже сам підпав під її вплив. Високий хлопець, що приїхав з ним у човні, все ще йшов поруч. Учитель поклав йому руку на плече. Але Георг, якби йому було дозволено обрати собі супутника, обрав би зовсім не вродливого хлопця, що крокував поруч з учителем, і не розважливого худорлявого, а патлатого з бумерангом. Цей хлопець раз у раз поглядав на нього своїми ясними очима, так, наче бачив більше за інших дітей.
— Ви ночували просто неба?
— Так, — сказав учитель. — У нас є притулок тут, на луці, але заради тренування ми спали просто неба. Вчора ввечері і сьогодні іранці ми готували собі їжу на вогнищі.
Вчора ми, користуючись картою, намагалися уявити собі, як можна було б за наших часів захопити отой пагорб, а потім дедалі більше заглиблювалися в історію… розумієте, як би це зробили рицарі, як римляни…
— Мені аж захотілося знову вчитися, — сказав Георг, — ви хороший учитель.
— Улюблену роботу завжди робиш добре, — промовив учитель.
Вони йшли берегом і вже минули довгу косу. Перед ними тихо котила свої хвилі річка. Тепер стало видно, що лука, яка все закривала своїми кущами і купами дерев, насправді була тільки вузеньким трикутником серед численних берегових виступів і заток. Георг подумав: «Якщо я переберусь на той бік, то ще сьогодні буду у Лені».
— Ви були на війні? — спитав учитель.
Георг зрозумів, що цей чоловік, мабуть, одного віку з ним, вважає його значно старшим, і відповів:
— Ні.
— Шкода, а то ви розповіли б що-небудь моїм хлопцям.
Я використовую кожну нагоду.
— Ви були б розчаровані, — промовив Георг, — я зовсім не вмію розказувати.
— Так само говорив і мій батько, він нам ніколи нічого не розповідав про війну.
— Сподіватимемося, що вашим хлопцям ніщо не загрожує.
— Сподіваюся, що не загрожує, — сказав учитель, з притиском вимовивши останнє слово. — Але не в тому розумінні, що вони уникнуть цього випробування.
У Георга закалатало серце: він побачив перед собою стовпи й східці пристані. І все-таки потреба й звичка впливати на свідомість людей були в ньому такі сильні, що він відповів:
— Би ж вкладаєте у свою роботу всю душу, це теж випробування.
— Не про те зараз мова, — сказав учитель. Його слова були призначені і для хлопця, який, виструнчившись, простував поруч. — Я маю на увазі найтяжче випробування, боротьбу на життя і на смерть. Таке треба на власній шкурі відчути… Але чому ми, власне, заговорили на цю тему? — Він ще раз оглянув свого незнайомого супутника.
Якби вони довше йшли разом, він охоче поділився б своїми думками з цією людиною. Скільки признань чує в дорозі той, хто сам мовчить!
— От ми й прийшли. Скажіть, це не дуже вас обтяжить, якщо ви візьмете з собою кількох хлопців?
— Анітрохи, — відповів Георг, якому від хвилювання аж перехопило горло.
— Мій колега обіцяв узяти їх до себе. А з рештою ми ще погуляємо трохи по берегу, почекаємо на човен. «Може, й малий з бумерангом поїде зі мною», — подумав Георг…
Але коли хлопці втретє зробили перекличку, хлопчик з бумерангом потрапив, на жаль, до групи вчителя.
А Щупачка вже привезли у Вестгофен. Виявилося, що він добре вміє описувати — точно й дотепно. Такі гультяї, як він, звичайно дуже спостережливі. Вони на диво бездіяльні, і їх спостереження лежать недоторканним капі талом у них у голові. Тому такі люди часто стають чудовими помічниками поліції. Щупачок детально розповів поліційним комісарам, як його вчорашній супутник на смерть перелякався, коли вони дійшли до Петерсау.