А що він, прагнучи тільки одного — після вчорашнього прогулу прийти сьогодні на роботу особливо точно, уранці не встиг нічого почути або прочитати, то й не помітив поглядів, якими його зустріли штукатури. Меттенгаймер працював швидко, лише зрідка кидаючи короткі розпорядження. Всі робітники працювали сьогодні напрочуд старанно, але він цього зовсім не помічав.
Правда, людям і на думку не спадало, що вперта ретельність старого — то наслідок його роздумів про шляхетність їхнього ремесла, вона здавалася їм виявом ураженої гідності людини, в родині якої сталося нещастя.
Його кращий робітник Шульц, що саме допомагав йому, скоса глянувши на суворе маленьке обличчя старого, раптом сказав:
— Це може з кожним статися, Меттенгаймере.
— Що? — спитав Меттенгаймер.
І трохи пишномовно, але щиро — так звичайно говорять люди, коли хочуть висловити своє співчуття, але ще не знайшли потрібних слів і кажуть те, що перше спаде на язик, — Шульц додав:
— Це може трапитись у кожній німецькій родині.
— Що може трапитись у кожній німецькій родині? — спитав Меттенгаймер.
Шульц вирішив, що це вже занадто, і розсердився.
В будинку працювало десятків півтора шпалерників.
Добра половина були старі працівники фірми, і Шульц був один з них. У таких колективах люди добре знають життя одне одного. Усім було відомо, що у Меттенгаймера кілька гарненьких дочок і що найвродливіша з них проти волі батька невдало вийшла заміж. Ох і важко ж тоді було працювати із старим Меттенгаймером. Усі також знали, що подружжя розійшлося і зять кінець кінцем потрапив до табору. А сьогодні вранці радіо й газети багато про що нагадали, і, мабуть, так воно і є, бо в старого страшенно похмурий вигляд. Перед ним, Шульцом, Меттенгаймерові нема чого критися. Шульцові і на думку не спадало, що Меттенгаймер анічогісінько не знає.
В обідню перерву кілька робітників спустилися вниз до двірнички, щоб підігріти собі їжу. Вони навперебій припрошували Меттенгаймера закусити вкупі з ними.
Старий не звернув уваги на їхній тон і прийняв запрошення, бо забув дома бутерброди, а йти до кафе йому не хотілося. Сюди, нагору, чоловік у капелюсі не прийде.
Тут, у ніші під’їзду, де посідало обідати дружнє товариство молодих і старих штукатурів, він почував себе в безпеці. Робітники, як завше, дражнили малого учня і ганяли його то до двірнички по сіль, то по пиво.
— Дайте ж хлопцеві поїсти, — докірливо сказав Меттенгаймер.
Дехто з робітників вважав, що гітлерівська держава — це щось на зразок фірми Гайльбаха. Їм до всього було байдуже, аби тільки цінили їхню ретельну працю і непогано за неї платили. Ці люди мирилися з тим фактом, що вони, як і раніше, змушені за мізерну плату оздоблювати розкішні квартири для багатіїв; їх набагато більше обурювали, скажімо, релігійні переслідування. А Шульц, який хотів утішити Меттенгаймера, був, навпаки, з самого початку настроєний проти гітлерівської держави.
Він умів відрізнити, що в професійних конкурсах та інших подібних речах є обман, а що — доцільність. Він знав також, що доцільне у цих речах завше іде на користь тому, хто ці штуки затіває. І те він знав, що людину, як на приманку, ловлять на той харч, який вона вкусить. І за Шульцом стояли ті робітники, котрі відчували, що він душею не змінився. Проте вираз «не змінився» навряд чи тут доречний, бо головне не те, які заповітні думки заховані у тайнику людської душі, а те, як ці думки перетворюються у вчинки. Серед робітників був також запеклий иаціст Штімберт. Усі вважали його шпигуном і донощиком. Проте це гнітило робітників вначно менше, ніж можна було сподіватися. Просто вони були при Штімберті обережні, бокували від нього, навіть ті, хто поділяв його погляди. Робітники ставилися до нього так, як у всякому колективі, починаючи з школярів першого класу, ставляться до непоправного донощика або психопата. Але всі ці люди, що посідали обідати у ніші, напевно, накинулися б на Штімберта і добре відлупцювали його, коли б побачили, з яким виразом на тупому одутлому обличчі він позирає на Меттенгаймера. Та всі дивилися тільки на Меттенгаймера: дехто навіть забув про їжу. Старий взяв у руки газету, що випадково лежала тут, втупив очі в одне певне місце і зблід. Всі зрозуміли, що він лише зараз дізнався про те, що трапилось. Усі затамували подих. Меттенгаймер поволі підвів голову, з-за газетного аркуша виглянуло його засмучене обличчя. В очах його був такий вираз, наче він провалився в пекло. Але, глянувши довкола, він побачив штукатурів, шпалерників. Маленький учень теж сидів тут, нарешті йому таки дали змогу поїсти, та він не їв. У нього за спиною нахабно всміхався Штімберт.