Коли кілька років тому Георг покинув Еллі, він лишив їй не тільки дитину, яка росла собі помаленьку, не тільки спогади — деякі з них і досі картали її, а деякі вже потьмарилися, — а й неясне уявлення про те, чим він тоді жив.
На відміну від більшості людей, що проводять першу ніч у тюрмі, Еллі швидко заснула. Вона змучилася, що та дитина, котрій довелося пережити більше, ніж їй під силу.
І другого дня її серце защеміло лише, коли вона згадала про батька. Вона ще й досі не могла отямитись, їй важко було щось зрозуміти, вона немов чекала чогось чи щось згадувала. Ні, їй зовсім не страшно. Дитина в батьків, їй там буде добре. Усі ці думки таїли в собі — хоч і несвідому — готовність до чого завгодно.
Коли її, уже надвечір, вивели з камери, вона була сповнена бадьорості, яка, можливо, була лише прихованою безнадією. Свідчення її батька і квартирної хазяйки допомогли з’ясувати суть справи. Наказ про її звільнення було вже віддано, бо вона, на той випадок, коли б утікач усе-таки спробував зустрітися з нею, була значно корисніша на волі: та й вона, напевно, не стала б покривати свого чоловіка, якого охоче б позбулася, щоб одружитися з іншим. Їй вчинили короткий допит. На всі запитання про минуле, про знайомих її колишнього чоловіка Еллі відповідала скупо й нерішуче — не з обережності, а тому, що така вже в неї була натура, до того ж усі ці спогади майже зовсім вивітрилися у неї з голови. Спершу його справді навідували якісь друзі, але усі вони називали один одного тільки на ім’я. Незабаром ці люди, які її анітрохи не цікавили, перестали приходити до них; Гайслер проводив вечори поза домом. На запитання, де вона познайомилася з Георгом, Еллі відповіла:
— На вулиці.
Про Франца вона навіть не згадала.
Еллі сказали, що вона може йти додому, але коли вона з дурного розуму матиме якісь стосунки з утікачем Гайслером без відома поліції або приховає якісь факти, її знову заарештують, і тоді вона ризикує ніколи більше не побачити ні дитини, ні батьків.
Почувши цю новину, Еллі відкрила рота і затулила руками вуха. Коли вона зразу ж після цього вийшла на залиту сонячними променями вулицю, їй здалося, ніби вона довгі роки не була у своєму рідному місті.
Хазяйка, пані Мерклер, зустріла її мовчки. В Елліній кімнаті було страшенне безладдя. На підлозі валялися мотки вовни, дитячий одяг, подушки: повітря було насичене міцним запахом гвоздик, які приніс Генріх, — вони стояли зовсім свіжі у склянці. Еллі сіла на ліжко. Увійшла господиня. Сердито, без усякого вступу, вона заявила Еллі, що та має звільнити кімнату до першого листопада. Еллі нічого не відповіла. Вона тільки здивовано глянула на жінку, яка завжди до неї добре ставилася.
Господиня ніколи б не відмовила Еллі, коли б її так не залякували б поліції і коли б її не мучила тривога за долю єдиного сина, якому пані Мерклер допомагала; до того ж вона страшенно боялась усяких неприємностей.
Тим часом надходив вечір, Георг, діставшись до Гехста, з відчаєм у душі чекав кінця першої зміни, коли на всіх вулицях і в пивних буде повно людей. І ось він стоїть, затиснутий натовпом, в одному з перших трамвайних вагонів, що вивозять людей з Гехста.
Господиня, пані Мерклер, нерішуче стояла перед Еллі, ніби чекаючи, що їй спадуть на думку ласкаві й спів чутливі слова, які вона скаже цій милій молодій жінці, але й не занадто ласкаві, бо тоді їй доведеться робити добро, як сказано у заповіді.
— Люба пані Еллі, — сказала вона нарешті, — не гнівайтеся на мене. Таке наше життя. Якби ви знали, що в мене на душі…
Еллі й на цей раз нічого не відповіла. Задзеленчав дзвінок. Жінки страшенно перелякались і безтямно глянули одна на одну. Вони чекали, що ось-ось почуються крики, шум, почнуть ламати двері. Але натомість тільки вдруге подзвонили, тихенько й скромно. Пані Мерклер опанувала себе й пішла відчиняти. І, враз заспокоївшись, крикнула від дверей:
— Це ваш батько, пані Еллі.
Меттенгаймер жодного разу не приходив сюди, бо хоч його квартиру аж ніяк не можна було назвати ні шикарною, ні просторою, він все-таки вважав цю кімнату не досить гарною для своєї дочки. До нього вже дійшли чутки про арешт дочки, і він аж зблід від радості, побачивши, що вона жива й здорова. Він узяв її руки, ніжно потиснув і погладив їх — він ніколи не робив цього.