Выбрать главу

Оверкамп розглядає обличчя цього чоловіка, мов командир майбутнє бойовище. Він уже забув своє перше враження. Він повернувся до свого правила — нездоланних фортець не існує. Оверкамп переводить погляд з цього чоловіка на одну з своїх нотаток. Ставить олівцем крайку після якогось слова, знову дивиться на Валлау і ввічливо запитує:

— Вас звуть Ернст Валлау?

Валлау відповідає:

— З цієї хвилини я більше нічого не скажу.

Оверкамп продовжує:

— Отже, ваше прізвище Валлау? Я попереджаю вас, що вважатиму ваше мовчання за підтвердження. Ви народились у Маннгаймі восьмого жовтня тисяча вісімсот дев’яносто четвертого року.

Валлау мовчить. Він вимовив свої останні слова.

Якби піднести дзеркало до його мертвих уст, — воно б не потьмарилося.

Оверкамп не зводить очей з Валлау. Він сидить майже так само нерухомо, як і в’язень. Обличчя Валлау іще трохи зблідло, зморшка ще глибше перетинає лоб. Він дивиться просто перед себе, його погляд, що нараз став шкляним і прозорим, проникає крізь предмети світу, крізь Оверкампа, крізь дощану стіну і вартових, що стоять за дверима, крізь усе, усе, аж до непрозорої серцевини, яка витримує погляди вмираючих. Фішер — він теж присутній на допиті і сидить так само нерухомо — повертав голову туди, куди дивиться Валлау. Але він не бачить нічого, крім непрозорих предметів строкатого світу, що не має ніякої серцевини.

— Вашого батька звали Франц Валлау, вашу матір — Елізабет Валлау, уроджена Ендерс.

Покусані губи не ворушилися. «Жив колись на світі чоловік, якого звали Ернст Валлау. Той чоловік помер. Ви тільки що чули його останні слова. У нього були батьки, яких звали саме так. Тепер поруч з надмогильним каменем батька можна було б поставити надмогильний камінь сина. Коли ви справді можете видобувати свідчення навіть з трупів, то я наймертвіший за всіх мертвих».

— Ваша мати живе у Маннгаймі, Марієнгесхен, вісім, у вашої сестри Маргарети Вольф, уродженої Валлау. Ні, стривайте, жила… Сьогодні вранці її привезли в притулок для старих на Блайхе, шість. Після арешту її дочки й зятя, яких підозрівають, що вони допомагали вам утекти, квартиру на Марієнгесхен опечатано. «Коли я ще був живий, у мене були мати й сестра. У мене також був друг, що одружився з моєю сестрою. Поки людина живе, у неї є й друзі, й родичі. Але ця людина мертва. І що б там не сталося по моїй смерті з усіма цими людьми в цьому дивному світі, мене це вже не має турбувати».

— У вас є дружина, Гільда Валлау, уроджена Бергер. Від цього шлюбу народилося двоє дітей: Карл і Ганс. Я ще раз звертаю вашу увагу на те, що ваше мовчання розцінюється як незаперечне ствердження.

Фішер простягає руку і відхиляє абажур яскравої стосвічкової лампи, яка світить тепер просто в обличчя Валлау. Обличчя лишилося таке, яке воно було у сірій півтемряві. Навіть при світлі тисячосвічкової лампи годі було зауважити сліди страждання, страху чи надії на нерухомих обличчях мерців. Фішер знову опускає абажур. «Коли я ще був живий, у мене була дружина. У нас були й діти. Ми виховували їх у нашій спільній вірі. Яка це радість для батьків, коли діти йдуть їхнім шляхом. Як твердо ступали маленькі ніжки на першій демонстрації!

А на дитячих личках — гордість і страх, що важкі прапори випадуть з рук! Коли я ще був живий, у перші роки гітлерівського режиму, коли я робив усе те, для чого жив, я міг. спокійно звіряти дітям свої таємниці; а інші сини учителям виказували своїх батьків. Тепер я мертвий. Доведеться матері самій ростити сиріт».

— Вашу дружину вчора заарештовано разом а вашою сестрою за допомогу при втечі. Ваших синів відвезли в Оберндорф у закриту школу, де їх виховають у дусі націоцал-соціалістської держави. «Коли ще був живий чоловік, про синів якого зараз ідеться, він, як умів, піклувався про сім’ю. Незабаром з’ясується, чого варте було те піклування. Дорослі чоловіки не витримували, а що вже казати про двох малих дітей.

Брехня така солодка, а правда така жорстока. Сильні чоловіки зрікалися справи, якій віддали своє життя. Бахман зрадив мене. А двоє хлопчиків — адже й таке буває — будуть тверді, мов криця. Але я їм більше все одно не батько, чим би усе це не закінчилося».