— Іще кровоточить, — сказав Георг, — я не хочу розв’язувати. Дайте мені якусь ганчірку.
Пані Мареллі принесла носову хусточку. Вона сковзнула поглядом по всій його постаті.
— Так, — сказала вона, — Беллоні правильно дав ваш розмір. В нього око, мов у кравця. Він вам щирий друг.
Хороша людина.
— Так.
— Ви були разом ангажовані?
— Так.
— Коли б тільки з Беллоні нічого не сталося. Останнього разу він мені не дуже сподобався. А ви, що це з вами скоїлось? — Похитуючи головою, вона розглядала його виснажене тіло з цікавістю матері, що народила багато синів і тому розуміє усі слабості тіла й духу. Така жінка здатна приборкати навіть диявола. Вона допомогла Георгові переодягнутись. І хоча він не міг прочитати того, що було в її схожих на чорний стеклярус очах, недовір’я його розвіялося.
— Бог не дав мені дітей, — сказала пані Мареллі, — тим більше я думаю про всіх вас, коли пораюся біля вашого одягу. Я й вам кажу: будьте обережні, бо інакше ви не витримаєте. Ви ж добрі друзі. Хочете подивитися на себе в дзеркало? — Вона повела його в сусідню кімнату, де стояло її ліжко та швейна машина. Тут теж купами лежав усякий дивний одяг. Вона розкрила стулки великого гарного трельяжу. Георг побачив себе збоку, спереду і ззаду. Він був у фетровому капелюсі й жовтуватому пальті. Його серце, що протягом кількох годин поводилося цілком розумно, почало шалено калатати, коли він побачив себе.
— Тепер ви можете показатися на людях. Коли чоловік погано вбраний, йому важко чогось добитися. Людину по одежі стрічають, а по уму проводжають. А тепер давайте я загорну ваш старий одяг. — Він пішов за нею в першу кімнату. — Отут я приготувала рахунок, хоч Беллоні казав, що не треба. Не люблю я цих рахунків. Гляньте-но на цей капюшон — майже три години роботи. Подумайте лишень самі, хіба я можу забрати у людини чверть її заробітку, коли костюм зайця потрібен їй тільки на один вечір? Беллоні дав мені за вас двадцять марок. Я зовсім не хотіла брати цієї роботи. Звичайно я лагоджу тільки театральні костюми. Гадаю, що дванадцять марок — це не забагато. Отут вісім марок. Вітайте Беллоні, коли зустрінете його.
— Дякую вам, — сказав Георг.
Уже на сходах у нього ще раз майнула підозра: а що, коли його підстерігають біля вхідних дверей. Він уже спустився майже вниз, коли жінка тукнула йому, що він забув пакунок із своїм одягом.
— Пане! Пане! — кричала вона.
Але він не обернувся і вискочив на вулицю, тиху й безлюдну.
— Сьогодні Франц, певно, зовсім не прийде, — сказав хтось у Марнетів, — віддайте його млинця дітям.
— Франц став уже не той, — сказала Августа. — Відтоді, як працює у Гехсті, він для нас і пальцем не ворухне.
— Він дуже зморюється, — сказала пані Марнет, що добре ставилася до Франца. 4 — Зморюється, — сказав її Шшенький, зморщений чоловічок. — Я теж зморююся. Я працюю по вісімнадцять годин — це вам не робочий день на заводі.
— А пам’ятаєш, — промовила пані Марнет, — як ти перед війною працював на цегельні; увечері просто з ніг падав.
— Ні, не через втому не приходить Франц, — сказала Августа, — він, певно, завів собі коханку у Франкфурті чи в Гехсті.
Усі подивилися на Августу. Вона посипала цукром останнього млинця, і в неї аж ніздрі роздувалися від бажання поплескати язиком.
— Він на щось таке натякав? — спитала мати.
— Мені — ні.
— Я завжди думав, — сказав брат, — що Софі накидає оком на Франца. Тут йому справді досить було тільки пальцем кивнути.
— Софі на Франца? — сказала Августа. — Отже, її вогонь надто вже розгорівся.
— Вогонь! — Усі Марнети страшенно здивувалися. Лише якихось двадцять два роки тому в сусідньому саду сушилися пелюшки Софі Мангольд, а тепер у неї, як запевняє її подруга Августа, десь узявся вогонь.
— Коли у неї є вогонь, — озвався Марнет, поблискуючи масними очицями, — тоді їй потрібні трісочки. «Атож, саме така трісочка, як ти», — подумала пані Марнет: вона ніколи не кохала свого чоловіка, але зовсім не була через це нещасна. «Нещасною, — повчала вона дочку перед весіллям, — можна стати лише тоді, коли ти когось кохаєш».
У той час, як кузина Августа намагалася якнайсправедливіше поділити його млинця на дві половини, Франц увіходив у кінотеатр «Олімпія». В залі вже було темно. Люди сердито бурчали, бо він, незграбно протискуючись до свого місця, заважав їм дивитися хроніку.
Франц іще здалека помітив, що крісло поруч з його місцем зайняте. Він бачить обличчя Еллі, бліде й нерухоме, з широко розкритими очима. І коли він сам починає дивитися на екран, він притискує лікоть до тіла, бо рука, що лежить на спільному бильці крісла, — це рука Еллі.