Георг пізнав жінку Боланда. Вона була не стара і не молода, не вродлива і не потворна. «Одного разу, — згадав Георг, — під час страйку, вона, мати кількох дітей, взяла до себе чужу дитину». Дитину, в якої не було батьків, — батько, мабуть, сидів у тюрмі, — ввечері привели до пивниці на збори. Боланд узяв дитину за руку і пішов додому, щоб спитати дружину, а повернувся сам. Збори тривали, обговорювали підготовку до якоїсь демонстрації.
Тим часом дитина знайшла собі батьків, братів, сестер і вечерю.
— Мого чоловіка немає вдома, — сказала жінка, — він у пивниці по той бік вулиці. — Вона була трохи здивована, але в неї не виникло ніякої підозри.
— Можна зачекати тут на нього?
— На жаль, ні, — сказала жінка розважливо, але рішуче, — вже пізно, а в мене заслабла дитина. «Треба дочекатися його, — подумав Георг. Він спустився трохи нижче і сів на сходах. — А що, як зараз замкнуть вхідні двері? Хтось може прийти раніше за Боланда, мене побачать і почнуть розпитувати. Та й Боланд може прийти не сам. Чи не краще почекати його на вулиці або зайти в пивницю? Його дружина мене не пізнала, а вчитель сьогодні вранці прийняв мене за літню людину». Георг прослизнув між двома сусідками, які все ще прощались, і опинився на вулиці.
А може, це та сама пивниця, куди тоді привели дитину.
З пивниці саме виходила підчарчена компанія. Чоловіки так голосно реготали, що на них зашикали з вікон. Майже всі — штурмовики, лише двоє в цивільному одязі, один з них Боланд. Він теж сміявся, як завжди, беззвучно й добродушно. Зовні він не змінився. Боланд і двоє штурмовиків відокремилися від гурту. Вони вже не реготали, а тільки широко усміхалися. Вони жили в одному будинку, один з них відімкнув двері — їх таки замкнули, — а двоє інших увійшли слідом.
Георг знав, що товариство, в якому він побачив Боланда, ще нічого не означає. Та й сорочки його супутників ні про що не говорять. У таборі він багато чого чув і зрозумів. Він знав, що змінилися життя людей, їхній зовнішній вигляд, оточення, форми боротьби. Він знав це так само, як знав і Боланд, якщо він тільки лишився такий, який був. Георг все це добре знав, але не відчував.
Георгові почуття були такі самі, як і колись, такі самі, як і у всіх у Вестгофені.
Йому ніколи було розмірковувати, навіщо супутникам Боланда потрібні ці сорочки, а Боландові — ці супутники. © http://kompas.co.ua
Побачивши їх, він відчув лише те, що відчував у Вестгофені. Адже в Боланда не написано на лобі, що йому можна довіряти. І Георг цього не відчував. Можливо — так, а можливо й ні. «Що ж мені робити? — думав Георг. Проте він уже дещо зробив: він уже пішов з вулиці, де жив Боланд. Місто знову ожило — востаннє перед сном.
— Бахманову жінку у Вормсі довелось арештувати.
— Чому? — різко спитав Оверкамп.
Він був проти арешту. Навіщо хвилювати населення, викликати в нього цікавість. Поблажливе ставлення поліції до родини Бахманів якнайкраще ізолює її.
— Коли Бахмана знайшли в мансарді і вийняли з зашморгу, його дружина почала кричати, що він мусив зробити це вчора, перед допитом, що їй шкода для цього навіть вірьовки. Вона не вгавала й тоді, коли труп забрали.
Вона переполошила всіх сусідів, кричала, що не винна, тощо.
— А як же поводилися сусіди?
— По-різному. Зажадати донесення?
— Ні, ні, — сказав Оверкамп. — Це нас уже не обходить. Нехай цим займаються вормські колеги. У нас і так доволі роботи.
Георг не міг розтанути в повітрі. «Піду з першою-ліпшою», — вирішив він.
Коли ж вона вийшла з-за рогу складу, що стояв посеред Форбахштрасе, за товарною станцією, то виявилося, що ця перша-ліпша все-таки гірша, ніж він міг собі уявити.
Її страшно було торкнутись і кінчиком пальця. В неї було зів’яле довгасте обличчя, під очима — мішки. При тьмяному світлі ліхтаря важко було розглядіти, чи ростуть оті руді патли в неї на голові, чи причеплені до капелюшка як оздоба. Георг розсміявся.
— Це хіба твоє волосся?