Ні з літака, ані з автомашини не можна добачити селянина Вурца, що сидить на своєму ослінчику. Не можна побачити й того, що в жодному хліві немає більше чотирьох корів, що в обох об’єднаних селах є лише двоє коней.
Ні з літака, ані з автомашини не можна вгледіти, що один з цих двох коней належить синові Вурца, а другого коня господар придбав собі десь років п’ять тому не дуже чистим шляхом, як одержав страхівку від пожежі. (Нещодавно селянам стало відомо, що в цій справі готується судовий процес). Це тихе, чисте село убоге, дуже вбоге, як і кожне інше село, від якого тхне бідністю.
Землю Гітлер ніколи не зможе змінити, говорили спочатку. Посунути нас ближче до зони винограду він не може. Алоїс Вурц нам свого коня не дасть на оранку. Хіба що нам продадуть у кредит одну молотарку на все село? Так це вже й раніше думали зробити.
Ви кажете, завели свято врожаю? А хіба раніше не привозили в село кожної осені каруселі й кіоски з усячиною? Але хлопці, котрі в понеділок поверталися додому з Вертгайма, думали, що нічого — подібного ще ніколи не було. Хіба бачено колись у житті, щоб зібралося разом три тисячі селян? А такий фейєрверк? І хіба чули колись таку музику? А хто врешті підніс заступникові імперського керівника селян букет квітів? Вже ж не Агата, дочка Алоїса Вурца, а маленька Ганні, донька третього Шульца з Унтербухенбаха, в якого й пфеніга в кишені немає.
Ближче до міста село посунути не випадало, постійного ринку, щоб продавати свої продукти, усе ще не було.
Але місто щотижня приїздить у село, у машині з кіноапаратом. На екрані в приміщенні школи можна побачити фюрера, що виступає в Берліні, побачити весь світ: Китай і Японію, Італію й Іспанію.
Вурц сидів на ослінчику й думав собі: «Цей Альдінгер усе одно програв, і де він тільки стирчав останній час? Про нього вже ніхто й не згадував».
А найбільше людей у Бухенбаху вразила справа з державною землею. Та земля завжди належала державі.
А тепер» на ній влаштували щось подібне до зразкового села, поселили тридцять сімей з усіх сіл округи. То були переважно багатодітні селяни, які зналися ще на ремеслі.
З Берблінгена привезли коваля, з Вайлербаха шевця; з багатьох сіл попривозили по одній родині, а наступного року, казали, ще переселятимуть туди людей. На це сподівалися в кожному селі, як на великий лотерейний виграш. Кожен знав якусь родину, що на неї випав цей виграш, якщо не в своєму, то принаймні в сусідньому селі.
Поступово люди, що через історію з Альдінгером ставилися до Вурца вороже, почали розуміти, що цей Вурц поставив на вірну карту, коли дозволив своїм синам піти в штурмовики. Коли хтось хоче здобути право переселитись у нове село на державній землі, коли хтось плекає хоч найменшу надію на це село, то він щонайменше не повинен виказувати своєї ворожості до Вурца, бо через його руки проходять усі документи людей нового села.
І ще одне, не треба занадто часто показуватись у Альдінгерів; поступово навколо цієї сім’ї створилося тонке кільце порожнечі. Про Альдінгера скоро вже й згадувати перестали. Можливо, він і справді помер. Його жінка ходять у всьому чорному, цурається людей і не пропускає жодної відправи в церкві. Правда, вона й раніше частенько там бувала. А його сини ніколи не заходять у шинок.
І лише вчора вранці, коли по радіо передали про втечу, все знову змінилося. Тепер ніхто б не хотів бути в шкурі Вурца. Альдінгер — дужий чоловік, і якось він уже роздобуде собі рушницю, коли надумає прийти до села. Вурц усе-таки зробив підлість — звів наклеп на свого ближнього. Через нього тепер усе село наче в облозі. Його охороняє загін штурмовиків, серед них і сини Вурца. Та все це даремно. Альдінгер знає місцевість, він може з’явитися щохвилини і всадити у Вурца кулю. Нікого це не здивує.
І ніяка охорона тут не допоможе. Колись та поїде ж він по той бік Майну або по дрова.
Вурц здригнувся. Хтось іде, човгаючи черевиками. По брязканню дійниці він пізнав свою старшу невістку, жінку Алоїза.
— Що ти тут робиш? — спитала вона. — Мати тебе шукає.
Через двері хліва вона дивилася йому вслід; він крався двором, наче сам був утікачем. Вона зневажливо скривила рота. Вурц завше попихав нею, відколи вона прийшла до них у дім; тепер вона раділа з його лиха.
II
Після смерті Беллоні справу його у Вестгофені було припинено, та лишилося ще багато незакінчених справ, що стосувалися його, але проходили по інших інстанціях.
І вони зовсім не припали порохом, ані зотліли. Тліти починав сам Беллоні, а справи його зосталися нетлінними.