Хто допомагав йому? Хто з ним говорив? Хто ці люди?
Виходить, у місті ще є такі? Прислухаючися до розмов у пивницях та ресторанах, де спобігаються артисти, поліція вже вночі проти четверга натрапила на слід пані Мареллі знаної в тамтешніх колах. Ніч ще не минула, бургомістр Бухенбаха Вурц ще сидів у хліві на ослінчику, а до пані Мареллі вже завітала поліція. Вона не спала, а нашивала блискітки на спідничку, що належала одній танцівниці, яка в середу ввечері виступала в театрі Шумана, а в четвер мала виїхати ранковим потягом на гастролі. Коли агенти поліції заявили, що вона зараз же мусить поїхати з ними на допит, пані Мареллі дуже розхвилювалась, але тільки тому, іцо вона обіцяла танцівниці закінчити спідницю до сьомої години. Самий допит зовсім її не турбував, її вже кілька разів допитувано. А форма штурмовика чи есесівця її не лякала, так само, як і блиск гестапівського значка — чи то завдяки тому, що вона належала до тих небагатьох людей, які не відчували за собою ніякої провини, чи тому, що завдяки своїй професії знала справжню ціну всілякій бутафорії.
Вона загорнула мішечок з блискітками, голками й нитками разом з незакінченою спідницею, написала записку і прив’язала пакунок до ручки вхідних дверей. Потім повагом пішла слідом за гестапівцями. Вона ні про що не запитувала, бо думала про спідницю, що висіла на дверях, і здивувалася лише тоді, коли вони опинилися у лікарні.
— Чи знаєте ви цього чоловіка? — спитав один з комісарів.
Він відкинув простирадло. Правильне, приємне обличчя Беллоні майже не змінилося. Комісари чекали вибуху щирого чи лицемірного суму, що його живі вважають за свій обов’язок перед мертвими. Але в жінки вихопилося тільки тихе: «О!», немов вона хотіла сказати: «Яка шкода!»
— Отже, ви його пізнаєте? — спитав комісар.
— Звичайно, — відповіла жінка. — Це ж маленький Беллоні.
— Коли ви востаннє розмовляли з цим чоловіком?
— Вчора… ні, позавчора вранці, — відповіла жінка. — Я ще здивувалася, що він прийшов так рано. Я зашила йому піджак. Він був тут проїздом…
Вона мимоволі пошукала очима піджак. Комісари, які уважно спостерігали її, мовчки кивнули один одному: здається, жінка каже правду, хоч цілком вірити їй, певна річ, не можна. Комісари спокійно чекали, поки витечуть її слова, краплина за краплиною. А вони все ще текли:
— Це сталося під час репетиції? Хіба вони тут проводили репетицію? Хіба він ще раз виступав тут? Вони ж хотіли опівдні виїхати до Кельна.
Комісари мовчали.
— Він мені розповів, — говорила далі жінка, — що підписав контракт на виступи в Кельні. А я ще спитала його: «Слухай, малюче, хіба ти вже знову у формі?» Як же це сталося?
— Пані Маррелі! — заревів комісар.
Жінка подивилася на нього з подивом, але без страху.
— Пані Маррелі! — повторив комісар з тією удаваною багатозначністю, з якою поліційні чиновники повідомляють такі новини, бо для них багато важить, яке враження справляють їхні слова, а не самий факт, — Беллоні загинув зовсім не під час виступу, він тікав.
— Тікав? Звідки ж він тікав?
— З табору Вестгофен, пані Мареллі.
— Як? Коли?.. Він же був у таборі ще два роки тому. Хіба його давно не звільнили?
— Він увесь час сидів у таборі. Він утік. Ви хочете сказати, що не знали цього?
— Ні, — тільки й сказала жінка, але таким тоном, що комісари остаточно переконались, що вона справді нічого не знає.
— Звичайно, тікав… Він вам учора збрехав.
— Ах, бідний хлопець! — сказала жінка.
— Бідний?
— А що, хіба він був багатий? — спитала пані Мареллі.
— Ну, годі базікати! — сказав комісар. Жінка нахмурилася. — Прошу, сідайте. Я зараз накажу принести вам кави. Ви ж іще не снідали.
— Не турбуйтеся, — промовила жінка спокійно, з гідністю. — Я можу почекати, поки вернуся додому.
— А тепер, — сказав комісар, — розкажіть нам, будь ласка, з усіма подробицями про прихід Беллоні. Коли він прийшов? Що йому було від вас треба? Кожне слово, яке він вам сказав. Заждіть хвилинку! Беллоні помер, але це не рятує вас від тяжких, від найтяжчих підозрінь. Все залежить від вас.
— Сину мій, — сказала жінка. — Ви, мабуть, помиляєтеся щодо мого віку. Волосся в мене фарбоване. Мені шістдесят п’ять років. Все життя я торувала, хоч ті, що не знають нашої професії, мають неправильне уявлення про нашу роботу. Навіть тепер я змушена працювати з ранку до вечора. Чим же ви мені погрожуєте?.
— Каторжною тюрмою, — сухо відповів комісар.
Пані Мареллі широко, мов сова, розкрила очі.