Потім його знову пойняв страх, такий самий нагальний і сильний, як у першу годину після втечі, коли він лежав недалеко від табору у верболозі. Його тіло й душа здригалися. Три хвилини тривав цей напад, але від такого людина сивіє. Тоді він був в арештантській одежі і вили сирени. Тепер ще гірше. Смерть витала так само близько, але не за плечима, а скрізь. Від неї не втечеш, він відчував її фізично, мовби вона була живою, як на старих картинах, істотою, що причаїлась за клумбою айстр або за дитячою коляскою, а ось зараз вийде звідти і торкнеться його.
І так само несподівано напад минув. Георг витер піт з лоба, немов він боровся й переміг. Так воно й було, хоч йому здавалося, що він тільки страждав. «Що це зі мною?
Що це мені казали? Невже тому правда, Валлау, що ти в їхніх руках? Що вони з тобою роблять?» «Спокійно, Георге! Невже ти думаєш, що тебе десь пожаліють? Ти був би зараз в Іспанії, якби міг. А там хіба нас жаліють? Ти гадаєш, що повиснути на колючому дроті або дістати кулю в живіт було б краще? А це місто, яке сьогодні боїться тебе прийняти, коли з неба почнуть падати бомби, тоді воно знатиме, що таке страх». «Але ж зрозумій, Валлау, я самотній. В Іспанії люди не такі самотні, і навіть у Вестгофені. Таким самотнім, як я, не можна бути ніде…» «Спокійно, Георге! У тебе багато друзів. Зараз вони розвіяні по світу, але це нічого. У тебе багато друзів — мертвих і живих».
Позаду великої клумби айстр, за газонами, за золотавими й зеленими кущами, можливо, на майданчику для розваг або в чиємусь саду плавно злітала й падала гойдалка. Георг подумав: «Тепер треба знову обміркувати все з самого початку. Насамперед, чи треба мені справді виходити з міста? Який у цьому сенс? Те село… воно зветься Ботценбах. Ті люди… їх прізвище було Шмітгаммер.
Чи надійні вони? Анітрохи! А коли б вони й були надійні, то що далі? Як мені пробиратися далі? Переходити кордон без допомоги? Та мене одразу ж спіймають. Грошей у мене скоро не стане, а пробиватися без грошей, як досі, дістаючи то там, то тут кілька марок, — для цього я вже надто кволий. Тут, у місті, у мене хоч є знайомі. Так, одна дівчина мене не прийняла. Але це ще нічого не означає. Є й інші. Моя родина, мати, брати? Неможливо, за всіма стежать. Еллі? Вона ж тоді приїжджала до мене у табір? Неможливо, за нею, напевне, теж стежать. Вернер, який був зі мною в таборі? Теж стежать. Священик Зайтц? Казали, що він допоміг Вернерові, коли той вийшов. Неможливо, за ним, певна річ, теж стежать. Які ж іще тут можуть бути друзі?»
До арешту, коли він ще жив, були люди, на яких можна було покладатися, мов на твердий мур. Серед них був і Франц, але ж він десь далеко, думав Георг. Він все-таки затримався думкою на ньому — марна трата дорогоцінних хвилин, які він мав на роздуми. Але й це вже розрада, коли десь є людина, яка йому зараз потрібна. Якщо така людина є, то самотність — тільки випадок. Так, Франц був справжній друг. А інші? Він зважував їх одного по одному. Це було на диво легко: відбір тривав якусь мить, паче небезпека, що йому загрожувала, була своєрідний хімічний реактив і безпомилково визначала таємні сполуки, з яких складається людина. Кілька десятків людей пройшло в його мозку; вони, можливо, працювали або їли, і гадки не маючи про те, на які страшні терези їх поклали в цю мить. Страшний суд без трубного гласу, ясного осіннього ранку. Нарешті Георг вибрав чотирьох.
У кожного з цих чотирьох, він певний, можна знайти притулок. Як же дістатися до них? Раптом він уявив собі, що в цю мить біля чотирьох дверей стали вартові. «Мені не можна самому йти туди, — сказав він собі. — Хтось інший мусить піти замість мене. Інший, якого ніхто не підозріває, який не має зі мною нічого спільного і все-таки зробить для мене все». Він знову почав перебирати всіх своїх знайомих. І знову почутив себе самотнім, наче його не батьки породили, наче він не з братами виріс, ніколи не грався з іншими хлопцями, не змагався пліч-опліч з товаришами. Безліч облич, старих і молодих, промайнули в його пам’яті. Він безсило вдивлявся в ці викликані ним привиди — напівсупутники, напівпереслідувачі. Раптом він помітив серед них обличчя, густо всіяне веснянками, не старе і не молоде. Паульхен Редср і справді на шкільній лаві мав вигляд дорослого чоловіка, а в день свого весілля — підлітка, що йде до першого причастя. Дванадцятирічними хлопчиськами вони наполовину випросили, наполовину заробили собі на перший футбольний м’яч. Вони були нерозлучні, поки інші думки, інша дружба не повели Георга іншим життєвим шляхом. Увесь рік, що прожив його разом з Францом, він карався почуттям провини перед маленьким Редером. Георг ніколи не міг пояснити Францові, чому він соромиться того, що розуміє такі думки, які Редер ніколи не зрозуміє.