Іноді йому хотілося повернутися назад і все забути, аби лише знову зрівнятися з своїм маленьким шкільним товаришем. Заплутаний клубок спогадів, з якого незабаром потяглась одна рівна нитка: о четвертій треба бути в Бокенгаймі. Піду до Редерів.
IV
Полудень. На новому пасовиську по той бік шосе чабанові Ернсту легше пасти, вівці держаться купи, але краєвид гірший. Лани Мессерів унизу сягають шосе. А за шосе садиби Мангольдів та Марнетів заступають Ернстові обрій. Нагорі поля зливаються з довгою стрічкою букового гаю. Гайок теж належить Мессерам. Цей клаптик лісу обведено дротяною загорожею. За гайком знову тягнеться поле Мессерів. З кухні пахне тушкованим м’ясом. А ось уже полем йде Ойгені з горнятком у руці.
Ернст підіймає кришку, і обоє заглядають усередину — Ернст і Неллі.
— Дивно, — говорить чабан до своєї собачки, — горохова юшка пахне тушкованим м’ясом.
Ойгені ще раз обертається. Вона щось середнє між кузиною Мессерів і економкою.
— У нас, друже, доїдають і залишки.
— Ми з Неллі не помийниці, — каже Ернст.
Жінка кидає на нього швидкий погляд і сміється.
— Прошу вас, Ернсте, не сваріться зі мною, — говорить вона. — У нас на обід готують дві страви, коли з’їсте юшку, підійдіть з тарілкою до кухонного вікна.
Вона швидко іде геть. Це вже немолода, огрядна жінка, але хода в неї красива, легка. І кажуть, волосся було колись чорне та лискуче, як воронове крило. Вона з порядної родини, і старий Мессер, мабуть, одружився б з нею, але вона сама все зіпсувала, коли у двадцятому році генералові Манжену з Міжсоюзницької комісії заманулося розмістити тут, нагорі, два полки.
Сіро-блакитна хмара пливе вгору по дорозі, розтікається по селах, пагорбах і долинах; разом з нею лине різка чужа музика; чужа шинель на кілку біля вхідних дверей, чужий запах в коридорі, чуже вино, що його наливає чужа рука, чужі слова кохання — чуже стає рідним, а рідне поволі стає чужим. А потім, майже через вісім років, коли сіро-блакитна хмара сповзла вниз по дорозі і чужа ваблива музика прозвучала востаннє, і вже не в повітрі, а тільки у вухах, Ойгені до половини висунулася з вікна на Мессеровому горищі. Тут вона знайшла собі притулок, коли хазяйка дому померла від п’ятих пологів.
Батьки Ойгені, що вигнали її з дому, вже померли, а її син від француза, дитя окупації, вчиться у Кронбергу.
Хлопчиків батько вже давно попиває аперитив на Севастопольському бульварі в Парижі. Ніхто тепер жодним словом про цю історію не згадує. До цього вже звикли.
І Ойгені теж звикла. Її обличчя змарніло, хоч вона ще вродлива. Але її низький голос став якийсь надтріснутий з тієї хвилини, як вона зрозуміла, що сіро-блакитна хмара, вслід якій вона так довго дивилась, уже давно не окупаційна армія, а просто туман. Відтоді вже теж минуло багато років. «Для товстуна Мессера, для цього старого шкарбана, — думає собі Ернст, — Ойгені справжній скарб.
Цікаво, чи вона зразу хотіла дати мені дві страви, чи тільки згодом надумала».
Франц так утомився, що йому здавалося, ніби пас пролітає просто в його голові. Проте він не зіпсував жодної деталі, певно, тому, що уперше не боявся цього. Він думав лише про одне — чи пощастить йому поговорити з Еллі наодинці, коли він відвезе їп на квартиру яблука.
І коли він уявив собі, що за кілька годин знову побачить Еллі, саме ту Еллі, яку завжди у мріях бачив своєю дружиною, у нього майнула думка, що все це могло б бути насправді. Не заради того, щоб допомогти Георгові, вони зустрінуться, а заради себе самих. Він, Франц, не тому відвезе їй яблука, щоб проскочити повз шпиків, їм ніщо не загрожує, ніякої небезпеки немає. Франц пробує уявити собі, що він просто купив два кошики яблук для першої зими їхнього спільного життя. Так роблять сотні людей. Хіба їм заказано бути учасниками звичайного життя? Невже завжди перед ним стоятиме ця тінь?
На мить, на одну-єдину мить Франц завагався й запитав себе, чи не варте оце тихе щастя усього іншого. Трохи тихого щастя зараз, негайно, замість страшної жорстокої боротьби за велике щастя усього людства, до якого він, Франц, мабуть, ніколи не належатиме. «Тепер ми можемо пекти яблука в нашій пічці», — скаже він Еллі.
Вони поберуться у листопаді, такий бенкет справлять, що ну. У Грізгаймському селищі на них чекатимуть дві затишні кімнатки. Йдучи вранці на роботу, він буде певний, що ввечері побачить Еллі. Неприємності? Вирахування з зарплати? Високі норми? Ввечері в їхній чистенькій квартирі все це забудеться. Навіть стоячи біля верстата, як зараз, і штампуючи деталь за деталлю, він буде думати: «А ввечері — Еллі». Прапори? Свастики? Віддайте Гітлерове Гітлеру. Тільки не забирайте в них — у Еллі і в нього — того, що робить їх щасливими: кохання й різдвяної ялинки, печені в неділю й бутербродів з дому, маленьких привілеїв для новоженців, їх садочка і гулянок для робітників. У них народиться син. Звичайно, доведеться заощаджувати і на рік відкласти поїздку пароплавом під гаслом «Сила через радість». Новими розцінками люди поки що вдоволені. Хто це тільки вигадав, що норми збільшились? Але шалені темпи колись дадуться взнаки. «Та годі тобі бурчати, — скаже Еллі. — Прошу тебе, не кричи, Франце, особливо тепер». Еллі знову при надії. Але, на щастя, Франца призначили старшим робітником, вони навіть зможуть повернути Елліному батькові ту невелику суму, яку були змушені позичити в нього. Коли б тільки Еллі знову не завагітніла. Франц скаже: це вже занадто, війна ось-ось вибухне. На цей раз Еллі плакатиме. Вони будуть підраховувати кожний пфеніг. Від цих підрахунків у Франца стискається серце. Він і сам не знає чому.