У міський гамір увірвалася маршова музика… Вона швидко наближалась, ставала гучнішою, нав’язувала свій карбований ритм усім звукам і рухам. Відчинялися вікна, з воріт вибігали діти, і от уже вся вулиця забита людьми. Вагоновод загальмував.
Бруківка двигтіла. З кінця вулиці долинали вітальні крики. Кілька тижнів тому шістдесят шостий піхотний полк розташувався в нових казармах. Коли полк проходив колоною в якійсь частині міста, йому завжди влаштовували овацію. Ось вони, нарешті: сурмачі й барабанщики, тамбур-мажор вимахує паличкою, кінь під ним гарцює. Ось вони! Нарешті! Люди підносять руки вгору, вітаючи їх. Дідок махає рукою, притискаючи деревце коліном. Його брови тремтять в такт маршу. Його очі блищать. Може, серед солдатів простує і його син? Цей марш хвилює, у людей аж мороз іде поза шкірою, блищать очі.
Яка ж то магічна сила? Сила атавістичних спогадів чи цілковитого забуття? Можна подумати, що остання війна, на яку повели цей народ, закінчилася блискучою перемогою і принесла самі тільки радість і гаразд! Жінки й дівчата посміхаються, наче їх синам і коханим не страшні ніякі кулі.
Як добре хлопці вже навчилися марширувати за кілька тижнів… А матері, які трусяться над кожним пфенігом і завжди запитують: навіщо тобі? Вони, здається, залюбки віддали б своїх синів або шматки своїх синів. Заради чого? Заради чого? Це вони вже потім запитають, коли змовкне музика. Тоді вагоновод знову ввімкне мотор, дідок помітить, що на деревці зламалася гіллячка, і почне бурчати. А шпик, коли він справді тут е, здригнеться з переляку.
Бо Георг зіскочив-таки з трамвая. Він іде у Бокенгайм пішки. Пауль живе на Брунненгасе, 12. Цього з Георгової пам’яті не вибили на страшних допитах. Він не забув навіть імені дружини Пауля: Лізель, уроджена Ендерс.
Тепер він ішов швидко і впевнено, не оглядаючись. Зупинився відсапатися на вулиці, що вливалась у Брунненгасе, біля вітрини крамниці. Коли він побачив своє відображення у вітрині, то мимоволі вхопився за поруччя перед нею. Яке бліде обличчя у чоловіка, що вчепився рукою за металевий стрижень, і що це за чуже жовтувате пальто, яке немов тягне за собою його тіло і його фетровий капелюх. «Чи маю я право піти до Редерів? — запитував себе Гесірг. — Які в мене підстави сподіватися, що я позбувся своєї тіні, якщо за мною справді ходила тінь. А Пауль Редер! Чому саме він має ризикувати всім і саме заради мене? І чому я взагалі сидів на тій лаві в сквері?»
V
На четвертому поверсі ліворуч, на маленькому клаптику картону було написано прізвище Редер, чітко й красиво, в колі, що нагадувало фамільний герб. Георг притулився до стіни і втупився в цей напис, наче в нього були, як у самого Редера, світло-голубі очі й веснянки, коротенькі руки й ноги, тверезий розум і добре серце.
Поки Георг жадібно розглядав табличку, він зрозумів, що різноманітні шуми, які він почув ще внизу, доносяться саме з цієї квартири. По підлозі торохтить дитяча іграшка, дитячий голос називає станції, другий кричить: «Сідайте у вагони!» Стукотить швейна машина. На тлі цих звуків вирізнюється голос жінки, що співає ха банеру з «Кармен», такий сильний і лункий, що Георгові здається, наче це передача по радіо, та нараз голос вривається на високій ноті. Весь цей шум скоріше посилювали, ніж заглушували звуки маршу, який недавно грали на вулиці, і Георг подумав, що маршові звуки долинають знадвору, але виявилося, що то ввімкнули радіо у квартирі на цьому майданчику, щоб заглушити голос Лізель Редер.
Георг згадав, що Лізель до заміжжя іноді співала в хорі. ІІауль частенько брав його з собою на гальорку, щоб він помилувався з його Лізель в подертій спідничці контрабандистки або в коротких штанцях пажа. Лізель Редер завше була, як кажуть, дуже мила дівчина. Ту прірву, яка раптом лягла між ним і Редером, коли він перебрався до Франца, ту неждану й глибоку прірву він усвідомив уперше у домі Редера, коли, дивився на його дружину, на його домашню обставу. Переселитися до Франца означало не тільки вчитися, набути певних ідей, думок, брати участь у боротьбі, це означало також, що треба інакше поводитись, інакше одягатися, вішати інші картини на стіни, вважати за гарні інші речі. Невже Пауль зможе прожити ціле життя з цією дурною качкою Лізель? Навіщо вони понаставляли скрізь усяких зайвих дрібничок?
Навіщо два роки збивають гроші на диван? Георгові стало нудно у Редерів, і він перестав туди ходити. А потім йому стало нудно з Францом, і їх спільна кімната здалася йому пусткою. В такому сум’ятті неясних почуттів і напівусвідомлених думок Георг, тоді ще дуже молодий хлопець, частенько поривав із своїми друзями. Тому його й вважали нерозважливою людиною. А сам він, мабуть, думав, що можна один вчинок загладити іншим, одне почуття витиснути новим.