Прислухаючись, Георг уже приклав пальця до кнопки дзвінка. Навіть у Вестгофені він не відчував такої гіркої туги за домівкою. І знову опустив руку. Чи має він право увійти сюди, де його, певно, привітно приймуть. Чи мав він право одним коротким дзвінком занапастити цю родину. Поставити її під загрозу тюрми й смерті, приректи дітей на поневіряння по націстських дитячих притулках.
Тепер у його голові прояснилося. То його втома винна, — сказав він собі, — що йому спало на думку прийти до Редерів. Хіба він сам ще півгодини тому не вважав, що за ним стежать? Невже він справді думає, що такому, як він, легко втекти від своїх переслідувачів?
Він знизав плечима і спустився на кілька східців. У цю хвилину хтось увійшов з вулиці і почав побиратися вгору. Георг обернувся до стіни і пропустив повз себе Пауля Редера, а потім доплентався до вікна на сходах, сперся на нього і прислухався.
Але Редер не зайшов у квартиру, він теж зупинився і прислухався. Несподівано Редер почав спускатися. Георг зійшов ще нижче. Редер перегнувся через поручні і гукнув:
— Георге!
Георг, не відповідаючи, пішов униз. Але Редер двома стрибками наздогнав його і знову гукнув.
— Георге! — Він схопив його за руку. — Це ти чи не ти? — Пауль розсміявся й похитав головою — Ти вже був у нас? Ти мене не пізнав? А я подумав: та це ж Георг! А ти таки змінився… — В його словах прозвучала образа: — Трьох років тобі треба було, щоб згадати про свого Пауля. Ну, тепер ходімо!
Георг мовчки пішов за ним.
Тепер обидва стояли біля великого вікна. Редер окинув Георга поглядом від голови до ніг. Що він при цьому подумав, важко сказати: його обличчя було надто густо всіяне веснянками.
— Який же ти блідий! — сказав Пауль. — Та чи ти це, Георге?
Георг ворухнув сухими губами.
— Це ти? Той самий? — цілком серйозно спитав Редер.
Георг розсміявся.
— Ходімо! Ходім! — сказав Редер. — Я навіть дивуюсь, як я тебе пізнав на сходах.
— Я дуже довго хворів, — сказав Георг спокійно. — Моя рука ще й досі не загоїлася.
— Що, у тебе бракує пальців?
— На щастя, усі пальці цілі.
— Де ж це трапилося? Ти весь час був тут?
— Я працював шофером у Касселі, — відповів Георг.
Він спокійно, кількома словами описав, де й як його поранило, згадавши розповідь одного в’язня.
— От побачиш, як здивується Лізель, — сказав Редер.
Він натиснув на кнопку дзвінка. Пролунав різкий дзенькіт, потім зчинилася ціла буря: загрюкали двері, закричали діти; потім Лізель вигукнула:
— Кого я бачу!
Перед Георговими очима замерехтіли барвисті платтячка, всіяні ластовинням обличчя, злякані оченята, строкаті шпалери — потім стало темно й тихо.
Перше, що Георг знову почув, був Редерів голос, який гнівно кричав:
— Кави! Чуєш, кави, а не помий!
Георг трохи підвівся на дивані. Він насилу отямився від непритомності, під час якої ніщо не загрожувало йому, і знову опинився в кухні Редерів.
— Зі мною досі буває таке, — сказав він. — Це пусте.
Не треба ніякої кави, нехай Лізель не турбується.
Він спустив ноги під кухонний стіл. Перев’язану руку поклав на церату між тарілками. Лізель Редер дуже розповніла, тепер штанці пажа на неї вже не налізли б.
Теплий, трохи сумний погляд її карих очей на мить зупинився на Георговому обличчі. Вона сказала:
— Добре їж, це найрозумніше, що ти зараз можеш зробити. Потім вип’ємо кави.
Вона приготувала вечерю. Редер посадив трьох старших дітей за стіл.
— Зажди, Георге: нарізати тобі шматочками, чи ти можеш вдержати в руках виделку? У нас щодня «недільний» обід з однієї страви. Хочеш гірчиці? А солі? Добре попоїсти, добре випити — це покріплює тіло й душу.
— Який сьогодні день? — спитав Георг.
Редери розсміялися:
— Четвер.
— Ти ж віддала мені свої ковбаски, Лізель, — сказав Георг; він старався призвичаїтися до цього спокійного вечора, як призвичаюються до найбільшої небезпеки. Він їв здоровою рукою, Редери теж їли. То Лізель, то Пауль час від часу поглядали на нього, і він відчував, що вони йому дорогі і що він теж лишився для них дорогий.
Раптом Георг почув, що хтось побирається сходами, чимраз вище. Він насторожився.
— Чого ти прислухаєшся? — спитав Пауль. Кроки поволі затихли. На цераті біля пораненої руки Георга біліла кругла пляма, мабуть, від гарячої чашки. Георг узяв шклянку і поставив її, мов печать, на це місце: що буде, те й буде. Пауль, який інакше зрозумів цей жест, відкупорив пляшку пива і налив у шклянки. Вони неквапливо кінчали вечеряти.