— Ти тепер знову живеш у батьків? — спитав Пауль.
— Я там буваю вряди-годи.
— А з жінкою ти зовсім розійшовся?
3 якою жінкою?
Редери розсміялися. Георг знизав плечима.
— З Еллі!
Георг знизав плечима:
— Ми зовсім розійшлися.
Георг опанував себе. Глянув довкола. Як багато здивованих оченят! Георг сказав:
— Ви за цей час чимало встигли.
— А хіба ти не знаєш, що німецький народ має збільшитись учетверо? — спитав Пауль, сміючись самими очима. — Ти, певне, не слухаєш, що говорить фюрер.
— Аякже, слухаю, — сказав Георг. — Але ж він не говорив, що все це мусить зробити Паульхен Редер з Бокенгайма.
— Тепер уже не так важко мати дітей, — сказала Лізель Редер.
— А коли ж це було важко?
— Ах, Георге, — вигукнула Лізель, — ти завжди жартуєш.
— Ні, це правда, нас було п’ятеро в матері, а вас?
— Фріц, Ернст, я й Гайнц — четверо.
— І ніхто нами ніколи не цікавився, — сказала Лізель. — А тепер все-таки хоч трохи дбають про нас.
— Лізель одержала офіційне привітання від дирекції, — сказав Пауль, сміючися самими очима.
— Це я одержала, так, я!
— То тебе нагородили, либонь, за твій великий подвиг?
— Облиш жарти, Георге. Ми маємо різні пільги й доплати у 7 пфенігів за годину, нас звільняють від податків і дають отакенну купу чудових пелюшок! Це вже помітно.
— Наче націонал-соціалістська організація народної допомоги дізналася, що старі пелюшки остаточно зіпсовані трьома попередниками нашої найменшої дитини, — зауважив Пауль.
— Ти його не слухай, — сказала Лізель, — побачив би ти, як у нього блищали очі і який він був веселий у серпні, під час туристської поїздки, такий, як тоді, коли ми готувалися до весілля.
— Куди ж ви їздили?
— До Тюрінгії. Ми там оглянули Вартбург, і Мартіна Лютера бачили, і гору Венусберг… Це теж була своєрідна винагорода. Ні, такого ще не було ніколи в світі.
— Ніколи, — одмовив Георг. Він подумав: «Такого підлого обману. Ні, ніколи!» І сказав: — А ти, Паулю? Як твої справи? Ти вдоволений?
— Та ніби нічого, — відповів Пауль. — Двісті десять на місяць — це все-таки на п’ятнадцять марок більше, ніж у двадцять дев’ятому, найкращому по війні рокові, та й то я так заробляв лише два місяці. А тепер це мій постійний заробіток.
— Уже й по людях на вулиці видно, — сказав Георг, — що роботи доволі. — Йому стискало горло, і серце щеміло.
— Чого ти хочеш, це ж робота на війну, — сказав Пауль.
— Хіба це не дивне почуття? — спитав Георг.
— Яке?
— Те, що ти робиш такі речі, від яких люди вмиратимуть?
— Ах, — сказав Пауль, — для одних це погано, іншим на користь іде. Не варто сушити собі цим голови. Молодчина Лізель, оце справжня кава. Нехай Георг частіше заходить до нас.
— Я вже три роки не пив такої смачної кави, — запевнив Георг. — Він погладив Лізель по руці, подумавши при цьому: треба мерщій тікати, але куди?
— Ти завше любив поговорити, Жоржику, — сказав Редер. — А тепер ти ніби став тихіший. Раніше ти б мені докладно пояснив, які гріхи у мене на совісті. — Пауль розсміявся. — Ти пам’ятаєш, Жорже, як ти одного разу прибіг до мене весь червоний. Я тоді саме був без роботи. Але ти все одно причепився, щоб я неодмінно купив у тебе якусь книгу про китайців. Неодмінно я! І саме про китайців! Прошу тебе, не кажи мені нічого про іспанців, — сказав він сердито, хоч Георг мовчав. — Я й слухати про це ще хочу! Якось обійдеться і без Пауля Редера. От бачиш, вони ж так захищались, і все-таки їх розбили. Мої капсулі не вирішують справи. — Георг мовчав. — Ти завжди чіплявся до мене з такими речами, а вони ж зовсім мене не обходять.
— Коли ти робиш капсулі для куль, — озвався Георг, — отже, все-таки обходять.
Тим часом Лізель нагодувала дітей, прибрала зі столу і промовила:
— Скажіть татові: «На добраніч!» Скажіть і Жоржеві: «На добраніч!»
Я піду покладу дітей, — промовила Лізель, — а ви можете балакати без лампи.
Георг вирішив: доведеться зважитися на це. Хіба у мене є вибір? Він сказав, ніби між іншим:
— Послухай, Паулю, можна я сьогодні у вас переночую?
Редер трохи здивовано відповів:
— Звичайно, а що таке?
— Та знаєш, я вдома з усіма пересварився, нехай трохи заспокояться.