— Ми тебе приймемо навіть з жінкою, — сказав Редер.
Георг сперся головою на руки і подивився крізь пальці на Редера. Може, обличчя Пауля і було б інколи серйозне, аби не ці веселі веснянки.
Редер спитав:
— А ти й досі спалахуєш через кожну дрібницю?
І завжди в тебе якісь ідеї! Я ще тоді казав: мене не чіпай, Жорже. Страх як не люблю марних мрій, краще вже думати про картопляну юшку. А ці іспанці такі самі, як і ти. Я хочу сказати… такі, який ти був колись, Жорже.
Тепер ти вже, здається, трохи вгамувався. У твоїй Росії вони теж нічого не добилися. Спершу щось таке здавалося, іноді виникала думка: «А може, хто знає». А тепер…
— Тепер? — перепитав Георг. Він швидко заплющив очі. Проте один-єдиний гострий погляд з-поміж його пальців таки влучив у Пауля. Він здригнувся.
— Тепер, та ти ж сам знаєш.
— Що?
— Яка там колотнеча!
— Що ти маєш на оці?
— Та що я знаю, я не можу запам’ятати всі ті прізвища.
До кухні знову зайшла Лізель:
— Тепер і ти лягай, Паулю. Не гнівися, Жорже, але…
— Жорж хоче сьогодні у нас переночувати, Лізель.
Він посварився вдома.
— Який же бо ти запальний! — сказала Лізель. — За віщо ж?
— Це довга історія, — сказав Георг. — Я тобі розповім завтра.
— Добре, на сьогодні вже досить, а то Пауль не виспиться і завтра ледве ноги переставлятиме.
— Певна річ, — сказав Георг, — мабуть, йому на роботі не легко.
— Краще трохи більше попрацювати і заробити кілька зайвих марок, — сказав Пауль. — Краще понаднормова робота, ніж протиповітряне навчання.
— А потім передчасна смерть? — сказав Георг.
— Нам цього все одно не уникнути, коли буде нова війна. І не так нам уже й весело живеться, Жорже, щоб чіплятися за якийсь там зайвий рік. Іду, Лізель. — Він озирнувся навколо і сказав: — Тільки чим же тебе вкрити, Жорже?
— Дай мені моє пальто, Паулю!
— Яке у тебе дивне пальто, Жорже. Поклади собі подушку на ноги, не забрудни тільки жінчиних троянд. — Раптом він спитав: — Скажи мені по секрету, за що ж ви знрву посварилися? За дівчину?
— Ах, — сказав Георг, — за… за малого, за Гайні. Ти ж знаєш, як він любив мене!
— А, то, виходить, за Гайні… Я його недавно стрів, вашого Гайні. Йому вже, либонь, шістнадцять-сімнадцять років? Ви, Гайслери, всі вродливі хлопці, але цей особливо гарний. Кажуть, есесівці хочуть заманити його до себе.
— Кого? Гайні?
— Ну, ти це знаєш краще за мене, — сказав Редер і знову сів до кухонного стола.
Тепер, коли він знову дивився Георгові в обличчя, в нього майнула та сама безглузда думка, що й на сходах: чи це справді Георг? Обличчя Георга знову дуже змінилося. Редер навіть не міг би сказати, в чому полягала та зміна, бо обличчя було дуже спокійне. Воно змінилося так само, як і годинник, що йде-йде і раптом зупиняється.
— Раніше у вас бували скандали тому, що Гайні був на твоєму боці, а тепер…
— А це правда про Гайні? — спитав Георг.
— Як ти можеш не знати цього? — сказав Редер. — Хіба ти не з дому прийшов?
Раптом серце в маленького Редера шалено забилося.
Він спалахнув:
— Цього ще тільки бракувало! Ти мене обдурюєш! Три роки тебе не було, а потім приходиш і обдурюєш мене.
Такий ти був завжди, такий ти й тепер. Обдурюєш свого Пауля! І тобі не соромно! Що ти накоїв? Щось ти вже накоїв, не думай, що я такий дурень! Ти зовсім не з до му прийшов! Де ж ти був увесь цей час? Мабуть, ускочив по саму шию? Утік? Що з тобою сталося?
— Чи не міг би ти позичити мені кілька марок? — сказав Георг. — Я мушу зараз же йти геть. Зроби так, щоб Лізель нічого не помітила.
— Що з тобою сталось?
— У вас немає радіо?
— Ні, — сказав Пауль. — У Лізель такий голос, і цей вічний гармидер…
— Про мене об’являли по радіо, — сказав Георг. — Я втік…
Георг дивився просто у вічі Редерові. Редер раптом зблід, так зблід, що веснянки на його обличчі, здавалося, запалали.
— Звідки… ти втік, Жорже?
— Я втік з Вестгофена, я… я…
— Ти? З Вестгофена? Ти там сидів весь час? І як у тебе стало духу! Та вони ж тебе вб’ють, коли піймають!
— Звичайно, — сказав Георг.
— І ти хочеш піти від нас невідомо куди? Ти збожеволів!
Георг усе ще дивився Редерові в обличчя, яке здавалось йому небом, усіяним зірками. Він спокійно сказав:
— Любий, любий Паулю, я не можу… ти і вся твоя родина… Ви так тихо-мирно жили… а тепер я… чи ти розумієш взагалі, що ти говориш? А що, як вони зараз піднімуться сюди? Можливо, вони ішли по моїх слідах…
— Тоді вже однаково пізно, — сказав Редер. — Якщо вони прийдуть, скажу, що я нічого не знав. Останніх слів ми просто не сказали один одному. Розумієш, ми зовсім і не говорили цього. Старий знайомий завжди може завітати, коли йому заманеться. Як я можу знати, де ти вештався весь цей час?