Пригадалися йому й інші короткочасні зустрічі з Конрадом під час його візитів до Лондона. Одного разу вони зустрілися у Веллінґтон-Клубі на Ґросвінор-плейс, де Роджер спілкувався з колегами з Форін-Офісу. Письменник тоді наполіг, щоб Роджер залишився з ним випити чарку коньяку, коли він попрощався з друзями та колегами. Вони пригадали, в якому пригніченому стані духу через півроку після свого перебування в Матаді моряк знову повернувся туди. Роджер Кейсмент досі працював там, на складах і на транспорті. Конрад Корженевський не був схожий навіть на тінь молодого ентузіаста, сповненого ілюзій, якого Роджер зустрів півроку тому. Він здавався старшим на багато років, мав натягнуті нерви й проблеми зі шлунком із вини паразитів. Безперервна діарея змусила його втратити багато кілограмів. Наповнений гіркотою й песимізмом, він мріяв лише про те, щоб якомога швидше повернутися до Лондона й віддати себе в руки справжніх лікарів.
— Бачу, що джунглі були до вас немилосердними, Конраде. Не тривожтеся. Малярія не поспішає розлучитися з вами, хоч вас уже й не трусить.
Вони розмовляли після вечері на терасі будиночка, який був житлом і конторою Роджера. Не було ані місяця, ні зірок, ніч Матаді була непроникно чорною, але дощ не йшов, і шарудіння комах їх заколисувало, поки вони курили й пригублювали трунки з келихів, що їх тримали в руках.
— Найгіршим були не джунглі, не паскудний клімат, не лихоманка, через яку я майже не повертався до свідомості протягом близько двох тижнів, — скаржився поляк, — ні навіть жахлива дизентерія, яка примушувала мене випорожнюватися кров’ю протягом п’ятьох днів поспіль. Найгіршим, Кейсмент, було постійно бачити ті жахіття, які щодня відбуваються у клятій країні. Які витворяють чорні демони й білі демони, хоч би куди ти обернув погляд.
Конрад зробив рейс туди й назад на маленькому пароплаві компанії, на який його призначили капітаном, «Король Бельгії», від Леопольдвіля-Кіншаси до водоспадів Стенлі. Усе складалося в нього погано в цьому рейсі до Кісанґані. Він мало не втопився, коли перекинулося каное, в якому недосвідчені веслярі потрапили у водоверть поблизу від Кіншаси. Малярія примусила його впасти на свою маленьку койку, і його трусило так, що він не міг підвестися. Потім він довідався, що колишній капітан «Короля Бельгії» був убитий стрілами під час суперечки з тубільцями в одному із сіл. Службовець «Анонімного Бельгійського товариства для комерції з Верхнім Конго», якого він підібрав у далекому селищі, де він збирав слонову кістку й каучук, помер від невідомої хвороби під час їхньої подорожі. Але не трагедії фізичного характеру довели до нестями польського моряка.
— Моральна розбещеність і продажність, розбещеність душі наповнюють цю країну, — сказав він безвиразним, похмурим голосом, наче перед ним постало апокаліптичне видіння.
— Я намагався підготувати вас, коли ми познайомилися, — нагадав йому Кейсмент. — Певно, я не досить детально вам розповів, з чим ви зустрінетеся там, у Верхньому Конго.
Що його так вразило? Відкриття того, що дикунські звичаї, такі як людожерство, досі існують у деяких спільнотах?
Що в племенах і в комерційних пунктах досі торгували рабами, яких оцінювали по кілька франків за душу? Що люди, які називали себе визволителями, піддавали конголезців ще жорстокішим формам пригноблення й рабства? Можливо, його вразило видовище тубільних спин, змережаних смугами від ударів канчуками? А може, вперше у своєму житті він побачив, як білий шмагає чорного, поки не перетворює його тіло на кросворд із ран? Він не став просити в нього уточнень, але, безперечно, капітан «Короля Бельгії» був свідком якихось справді жахливих подій, якщо відмовився від трьох років укладеного контракту, щоб якомога раніше повернутися до Англії. Крім того, він розповів Роджерові, що в Леопольдвілі-Кіншасі по своєму поверненні від Водоспадів Стенлі він мав палкий диспут із директором «Анонімного Бельгійського товариства для комерції з Верхнім Конго», Камілем Делькомюном, що його він назвав «варваром у камізельці й капелюсі». Тепер він хотів повернутися до цивілізації, яка для нього означала Англію.