— Ти читала «Серце темряви»? — запитав Роджер в Аліси. — Вважаєш справедливим такий погляд на людське створіння?
— Думаю, що ні, — відповіла жінка-історик. — Ми обговорювали той роман одного четверга, коли він вийшов друком. Це притча, згідно з якою Африка перетворює на варварів тих європейців, що до неї приходять. Твій «Звіт про становище в Конго» показав протилежне, й дуже переконливо. Що саме ми, європейці, приносимо туди найгірше варварство. Крім того, ти перебував двадцять років в Африці й не перетворився на дикуна. Ти повернувся звідти навіть цивілізованішим, аніж той, яким ти був, коли подався туди, вірячи в чесноти колоніалізму та імперії.
— Конрад стверджує, що в Конго моральна розбещеність людини виходить на поверхню. І в білих, і в чорних. Мені «Серце темряви» не раз не давало заснути. Мені здається, ця книжка описує не Конго, не реальність, не історію, а пекло. Конго — лише привід для змалювання жорстокого світогляду, яким наділені певні католики абсолютного зла.
— Я мушу урвати вас, — сказав охоронець, обертаючись до них. — Минуло вже п’ятнадцять хвилин, а на візит дають лише десять. Вам треба попрощатися.
Роджер подав руку Алісі, але вона, на його превеликий подив, розкрила йому обійми. Вона палко стиснула його. «Ми й далі робитимемо все, все, щоб урятувати тобі життя, Роджере», — прошепотіла вона йому на вухо. Він подумав: «Якщо Аліса дозволяє собі такий вияв почуттів, то вона, мабуть, переконана, що прохання буде відхилено».
Повертаючись до своєї камери, він відчував смуток. Чи доведеться йому ще коли-небудь побачити Алісу Сопфорд Ґрін? Як багато вона означала для нього! Ніхто так не втілював у собі його палку любов до Ірландії, останню з його пристрастей, найсильнішу, найнезламнішу, пристрасть, яка його пожирає й, певно, забере в нього життя. «Я не стану журитися», — повторив він собі. Багато століть гноблення спричинили стільки болю в Ірландії, стільки несправедливості, що варто принести себе в жертву задля шляхетної справи її визволення. Його спроба, безперечно, зазнала невдачі. Так ретельно опрацьований план прискорення визволення Ейре, об’єднавши свою боротьбу з боротьбою Німеччини, розпочавши національне повстання водночас із наступом сухопутних та військово-морських сил кайзера проти Англії, був задіяний зовсім не так, як він передбачив. Він також не спромігся зупинити повстання, приречене на невдачу. І тепер Шин Макдермот, Патрик Пірс, Еамон Сеант, Том Кларк, Джозеф Планкет і багато інших розстріляні. Сотні товаришів гнитимуть у тюрмах, один Бог знає, протягом скількох років. Принаймні, ми подали приклад, як сказав у Берліні відчайдушний Джозеф Планкет. Приклад самовіддачі, любові, пожертви за справу, схожу на ту, яка спонукала його боротися проти Леопольда Другого в Конго, проти Хуліо С. Арани й проти каучукових плантаторів Путумайо в Амазонії. Приклад справедливості, боротьби скривджених проти насильства можновладців і деспотів. Чи зможе кампанія, що проголосила його виродком і зрадником, стерти все інше? Та, зрештою, яка різниця? Головне вирішуватиметься там, на небі, останнє слово буде за тим Богом, який після тривалої перерви нарешті почав йому співчувати.
Коли він упав на своє ліжко і заплющив очі, то знову згадав про Джозефа Конрада. Чи почував би він себе краще, якби колишній моряк підписав супліку? Можливо, так, а можливо, й ні. Що він хотів сказати в ту ніч у своєму будиночку в Кенті, коли заявив: «Перш ніж я поїхав у Конго, я був не більше, як жалюгідною твариною». Та фраза справила на Роджера велике враження, хоч він і не зрозумів її цілком. Що вона означала? Можливо, те, що він робив, що перестав робити, те, що бачив і чув у Середньому й Верхньому Конго, пробудило в ньому набагато глибші й трансцендентніші тривоги про покликання людини, про прабатьківський гріх, про зло, про Історію? Роджер міг зрозуміти це дуже добре. Його також Конго гуманізувало, якщо бути гуманним означало пізнати ті крайнощі, яких можуть досягти жадібність, скупість, забобони, жорстокість. Моральна розбещеність справді означала саме це: щось таке, чого не існує у світі тварин, виключну властивість людей. Конго відкрило йому, що ці речі утворюють частину життя. Воно відкрило йому очі. «Заповнило всі клітини», як і полякові. Потім він пригадав, що подався до Африки у свої двадцять років, ще непорочним. Хіба було несправедливим те, що преса, як сказав йому шериф Пентонвілської в’язниці, звинувачує лише його, з усього людського роду, що він належить до покидьків, до шлаку?