Тубільці, які на самому початку його подорожі втікали, щойно побачивши, як до них наближається «Генрі Рід», думаючи, що пароплав перевозить солдатів, незабаром стали виходити йому назустріч і посилати своїх людей, які просили навідати їхні села. Між тубільцями поширилася чутка, що британський консул подорожує по регіону, вислуховуючи їхні скарги та прохання, і тоді вони стали приходити до нього зі свідченнями та історіями, кожна гірша за іншу. Вони вірили, що він має владу виправити те, що було спотворене в Конго. Даремно він намагався їм пояснити: він не має ніякої влади. Він повідомить про всі несправедливості та злочини, й Велика Британія та її союзники зажадають від бельгійського уряду, щоб він поклав край зловживанням та беззаконню і покарав мучителів і злочинців. Оце й усе, що він може зробити. Чи розуміли вони його? Він навіть не був переконаний, що вони його слухали. Вони надто прагнули виговоритися, розповісти йому про те, що довелося їм пережити, й майже не звертали на нього уваги. Вони говорили поквапно, затинаючись, переповнені розпачем і гнівом. Тлумачі мусили перепиняти їх, просили говорити повільніше, щоб вони могли добре виконувати свою роботу.
Роджер слухав, роблячи примітки. Потім цілими ночами писав на своїх карточках та у своїх зошитах те, що йому довелося почути, аби нічого не проминути увагою. Він майже не їв, не пив. Він так боявся, що списані ним папери можуть десь загубитися, що вже не знав, де їх ховати, яких заходів остороги вживати для їхнього збереження. Він вирішив носити їх із собою на плечах у носія, який дістав наказ ніколи не відходити від нього.
Він майже не спав, і коли втома долала його, на нього навалювалися кошмари, примушуючи його переходити від страху до непритомності, до сатанинських видінь, переповнених таким розпачем і смутком, у яких усе втрачало сенс і резон буття: його родичі, його друзі, його ідеї, його країна, його почуття, його праця. У такі хвилини він більше, аніж будь-коли, нудьгував за своїм другом Гербертом Вордом і за його заразним ентузіазмом до всіх виявів життя, за його оптимістичною веселістю, якої ніщо й ніхто не могли б загасити.
Потім, коли цю подорож було завершено і він написав свій звіт і покинув Конго, а його двадцять прожитих у Африці років перетворилися на пам’ять, Роджер Кейсмент не раз казав собі, що якби існувало одне слово, яке лежало б у основі всіх тих жахливих подій, що там відбувалися, то цим словом була б «жадібність». Жадібне прагнення заволодіти чорним золотом, яке, на лихо тамтешньої людності, у великих кількостях добувалося в конголезьких джунглях. Це багатство було прокляттям, яке впало на тих нещасних, і якби усе тривало так і далі, то вони зникли б з лиця землі. До цього висновку він прийшов за ті три місяці й десять днів: якщо запаси каучуку не вичерпаються раніше, то вичерпаються і зникнуть конголезці, ставши жертвами системи, яка винищувала їх сотнями й тисячами.
Про ті тижні, коли він увійшов у води озера Мантумба, спогади в нього перемішалися, наче колода перетасованих карт. Якби він не записував у свій зошит детальний перелік дат, місцевостей, свідчень та спрстережень, усе це геть переплуталося б у його пам’яті. Він заплющував очі, й у карколомній круговерті знову й знову виникали перед його внутрішнім зором ті тіла ебенового кольору з червоними шрамами, які, наче гадюки, змережували їм плечі, сідниці та ноги, кукси дітей і старих з обрубаними руками, зі змарнілими обличчями трупного кольору, з яких, здавалося, було висмоктане життя, жир, м’язи й залишилися тільки шкіра й застигла гримаса, яка виражала більше, ніж біль, — приголомшений подив перед тим, що відбувалося з ними. І скрізь повторювалося те саме, у всіх селах і хуторах, куди ноги приносили Роджера Кейсмента з його записниками, олівцями та фотоапаратом.