День був насуплений, сiрки. Накрапав дощик. Лiниво, байдужно, без надiї спинитись.
Коли в обiдню пору Антiн повертався додому, стрiв несподiвано Марту. Iшла назустрiч, затягнена в синiй новий костюм, що був їй так до лиця. На перi капелюха тремтiли дрiбнi краплини. Вона була свiжа i легша сьогоднi.
- Куди ти? - здивувався Антiн.
- Треба було купити дещо в крамницях. Краска залляла її обличчя. В руках у неї нiчого не було.
Видимо, вона вийшла тiльки для того, щоб його стрiти, бо повернула i пiшла разом.
Спочатку мовчали, але потому вона обережно почала звертати його увагу, що од дощу все потекло. Текли тротуари, вулицi i доми, блискучi залiзнi дахи, мокрi конi i люди, текли фiакри, дерева i вiкна в крамницях. Наче дощ хотiв змити всi фарби й рисунки з землi. Не правда ж?
Проти них бiгла бiлява панна пiд широким брилем. Ледве встигла проколивати повз них на резинових п'ятах, а вже Мартинi щоки залляв густий рум'янець. Вона обiзвалась наче до себе:
- Терпiти не можу бiлявих.
Йшли далi, то мовчки, то розмовляли, але Антiн кiлька разiв помiтив, що жiнка перейма його погляд, а потому пильно роздивляється на тих, на кого вiн глянув.
Обiд був вже готовий. Стiл у столовiй парадно бiлiв, i на ньому, у високiй кришталевiй пiдставцi, червонiли свiжi троянди. Се несподiванка була - ся свiжа скатерть, а особливо квiтки в таку пiзню осiнню пору! Антiн до того не звик.
Вiн здивовано глянув на жiнку, вона наче навмисне спустила очi, уникаючи дати одповiдь, i вибiгла в кухню.
Настав вечiр. Антiн ждав Марту до себе й не ждав. Його бажання двоїлись. Хотiлось оповiдати i хотiлось в собi затаїти все пережите, як щось дороге, йому тiльки зрозумiле й щiнне.
Але Марта ввiйшла. Весела, нервова трохи, i очi блищали у неї.
- Ну, ось i я.
Сiла, рiвна, невигiдно на крiслi i подивилась на чоловiка.
- Пришила дослухать твiй сон.
Вiн вагався неначе, тодi вона знов зачепила:
- Ти не сказав менi навiть, як звалась твоя блондинка.
- Моя блондинка?
- Ха-ха! Твоя блондинка.
- Я сам не знаю. Я не питав.
- Нi, не повiрю. Ви ж були все вдвох.
- Що ж з того? Я не цiкавився йменням. Коли ми стрiчались, нашi очi однаково пили блиск сонця i моря, - i з вас було сього доволi. Ми разом пили красу з зеленої чашi, де стигне сiк винограду, цитрин i помаранчiв. Се нас єднало… Що ж тобi ще розказати?..
Замовк на хвилину i знову почав:
- Звичайно ми сходились вранцi, брали човен i плили в море. Небо було синiше од моря, море було синiше од неба. Менi здавалось, що вони заздрять одне одному. Вдалинi трiпотiли вiтрила човнiв, як крила голубiв в небi. Ми плили здовж сiрих скель, оточених рядом кольорових молюскiв. Море гойдалось. I як тiльки воно одхилялось од скелi, вона окривала червонi ясна. Але зараз м'яким любовним рухом, як поцiлунком, море знов затянуло той свiжий, здоровий рот.
Тепер, з моря, ми краще бачили острiв. Сонце обертало звичайний камiнь у мармур i змусило його годувати рослину. Вiн, здавалось, тремтiв весь в напруженнi творчої сили, i лиш часами, коли блукали по ньому тiнi од хмар, стихала оргiя сонця, блиску i фарб - i се була коротка хвилина спочинку.
Звiдси нам зрозумiлими стали вiчнi наскоки моря на острiв. В якому б настрої воно не було, воно вiчно штурхало камiнь, вiчно гризло його. Пiдгортало камiння пiд ноги i покривало водою. Ми пропливали над ними. Як скоренi бестiї, вони лежали на днi тихi, гладенькi, безсилi, i покiрно давали одягти себе рудою вовною водорослiв. Згризений в гальку, камiнь сiрiв берегами, а там, де море встигло стерти його в бiлий пiсок, воно грало над ним блакитним вогнем перемоги. Високi скелi, гордо навислi над морем, пiддались, нарештi: море вигризло в них високi й глибокi гроти. Навiть не гроти, а цiлi храми для культу казки. Ми заїздили туди. Лягали на дно човна i за хвилину опинялись в казковому царствi. Там були дива, яким не вiрилось зразу. Там води горiли шафiром або смарагдом, там була пiна, рожева, наче троянда, склепiння в мiстичному сяйвi, зеленiм, блакитнiм, там вода крила срiблом човен, весла i нашi руки. Переливалась веселка, блищало дорогоцiнне камiння, грали брильянти, а рiзнобарвнi молюски своїм тiлом цяцькували пiдводнi скелi.
Бiля блакитної гроти море здималось i раз у раз вливало в неї срiбло своїх хвиль. Наш провiдник бравсь за ланцюг, щоб скерувати човен, ми пiдiймались на хребтi хвилi, i море раптом вплювало човен в тiсний отвiр. Вiв летiв серед бризок i пiни, скрегочучи, б'ючись боками об скелi, i нарештi тихо гойдався, як заспокоєний лебiдь. Перше, що я помiтив, пiднявшись з човна, - се бiлi зуби моєї сусiдки, їх одкривала радiсть блакитi. Може, i в мене так само свiтились зуби. Навiть напевно. Я не годен описати тобi блакитну гроту. Коли б ти могла створити важке склепiння з литого срiбла, розпустить в рiдину дорогий туркус, щоб вiн гойдався, i грав вогнями, i голубу кидав оксидировку на стiни, коли б тобi вдалось зiбрати з неба i моря усю блакить, щоб наситити нею повiтря печери, ти мала б щось слабо подiбне до тої гроти. А як свiтилось тiло у тiй водi! Воно горiло синiм вогнем. Ми гойдались на човнi, наче плавали в небi, зачерпали долонями воду, а висипали з неї дощ самоцвiтiв. Срiбна хвиля безперестанку вплювала в гроту новi човни. А ми дивились, як з них пiдiймалися люди, i радiсть блакитi одкривала їм зуби…
Для одмiни ми їздили в море ловити рибу. Запускали волосiнь в глибину, i коли риба клювала, волосiнь билась на пальцi, як живчик. Ми їх витягали на сонце, тих яскравих, розмальованих рибок, бiльше подiбних до екзотичних квiтiв, анiж до риб, трибарвних вiоль, червоних чортiв i кардиналiв, собачих рибок i королiвських; ми збирали з дна моря розкiшнi букети.
Повертались засмаленi сонцем, обвiянi вiтром, солонi од морської води…
Але траплялось, що сусiдка не з'являлася зовсiм… Тодi…
Антiн урвав. Встав знову з крiсла i заходив по хатi важким, виразним кроком, наче втоптував в землю затаєнi згадки.
- Тодi?.. - пiдняла Марта кинуте слово.
Їх очi стрiлись на мент, як кремiнь й кресало, у злiй боротьбi…
- То-дi… - помалу, цiдячи слово по словi, одповiв їй Антiн, - тодi блукав я сам… Глухий, як скрипка, коли порвались у неї струни… нiмий, як людина, що несподiвано втратила голос… Я її кликав, ту невiдому… кликав, щоб разом читати книгу краси, яка для мене закривалась без неї. Я дививсь i не бачив. Я її кликав, а вона не з'являлась…
Мартi здалося, що Антiн навiть зiтхнув.
- Звели нас знову мiсячнi ночi. Я сидiв десь на скелi. Мiсяць ще не зiйшов. Хор цвiркунiв м'яко сюрчав в сухiй травi, а один з них, покриваючи все, дзвiнко тягнув свою ноту, наче мiж землею i небом, понад застиглим морем снувалась й дзвенiла безконечна срiбна струна.
- Вам сумно? - почув я знайомий голос з-за виступу скелi i тодi тiльки її помiтив.
- Менi теж сумно. Ми належимо з вами до самотнiх, здається, як i наш острiв.
Вона сiла поруч зо мною i протягла руку над морем.
- Ви подивiться, вiн все пливе. Вiчно самотнiй в просторах моря, а море хлюпа в його боки. Нема од нього дороги. Хiба мiсяць вночi збудує золотий мiст, з'єднає острiв з далеким i невiдомим. Але мiст той такий легенький, такий тремтячий, хисткий, що тiльки мрiя зважитись може ступити на нього i легким, нечутним кроком помандрувати у далечiнь…
Я почув її голос i перестав бути мертвим деревом скрипки. Вона вже водила смичком своєї уяви по тугих струнах. Голос мiй знов обiзвався у грудях i очi видющими стали. Я бачив, як сходив мiсяць, як море простелило йому пiд ноги золотий килим, а пальми, замахавши сотнями вiял, вiтали - "осанна!". Почув одразу, як тепла хвиля повiтря, зiткана з сяйва, з запаху моря i диких трав, тихо колихалась помiж маслин i била в лице нам ароматним прибоєм. Побачив зморшки Монте-Соляро, якi нiколи його не старять: все те дике камiння, що розсiлось по схилах амфiтеатром, як в древнiм театрi, задивившись на сцену моря, де мiсяць творить свою одвiчну мiстерiю.
Антiн задумався. Видимо, вiн силкувавсь щось пригадати, напружував пам'ять i безпомiчно мовчав.
- Тут в снi мойому якась перерва, - почав винувато, - якась чорна безодня. Не пам'ятаю, що було. Я наче зник раптом, стертий з землi, i зникли зо мною острiв, море й вона. Все впало у прiрву.