Михайло Ларін
Соната для майбутнього
Клайд Фетіссон був сьогодні на сьомому небі. Нарешті він стояв на порозі відкриття так близько, що, здавалось, простягни руку до заповітних дверей – і вони одразу ж відчиняться. Ніхто інший із його численних заздрісників і колег навіть і не здогадувався про це.
Так, заздрісників у Клайда було чимало. І не лише зараз, а й раніше, коли він тільки-но починав спинатися на ноги. Що поробиш, так вже повелося. А от друзів, справжніх друзів йому зовсім бракувало, коли не брати до уваги шкільного товариша Сіма Керолла та дружини.
За місяць, що передував зимовій круговерті, котра заполонила усе навсібіч своїм білим простирадлом, кількість тих, хто волів підставити Клайдові підніжку, зросла неймовірно.
Клайд розумів, що із просуванням угору по службовій драбині, збільшиться й число недругів. Проте не міг же він вічно пасти задніх і весь час пошиватися у дурні.
Йому завжди не вистачало грошей. Не тому, що Клайд мало заробляв, а тому, що не міг їх робити.
Колись, ще в роки молодості, спробував стати бізнесменом, як і його колишні шкільні друзі, та з цього вийшов пшик. Відтоді Клайд трудився у поті чола. Проте гроші, мов вода, текли крізь пальці – він не встигав за дорожнечею.
Спочатку Клайд спробував свої сили лаборантом у невеличкій лабораторії. Дядьків із роздутим гаманцем чи впливових покровителів у Клайда не було. Тому кожна сходинка службової драбини коштувала йому великих труднощів. Швидше за все, завдяки своїй упертості й працелюбству, проходив він університети сходження нагору.
Спочатку його призначили старшим лаборантом, а затим і заступником завідуючого лабораторією. Хтось-таки мав тягти лямку в лабораторії.
Його шеф був бездарою, як і ті, хто стояв на вищих щаблях службової драбини. Проте у них були монетки…
Ця лабораторія давно вже насточортіла Клайдові. Настогидло йому весь час бути крайнім і всі шишаки приймати на свою голову. Проте він мовчки вислуховував нарікання, робив те, що йому наказували робити, часто свідомо розуміючи, що робить не так, як треба, а так, як від нього вимагають. Клайд чекав. Йому треба було ще місяців зо три. Не більше. Далі, коли все піде так, як він і замислив, Клайд накиває п’ятами.
Великий квадратний годинник, котрий висів над широкими, забіленими знизу упівзросту людини білою фарбою скляними дверима, що відгороджували невеличкий кабінет Клайда від довжелезної, захаращеної численними приладами лабораторії, лінькувато видзеленькав п’яту вечора.
“Все! Кінець і цьому робочому дню, хай йому буде негаразд”, – подумав Клайд і, вставши зморено з-за столу, підійшов до дверей.
Усі працівники збиралися по домівках. Ховаючи абияк у шухляди столиків щоденники, записники, телефонні довідники, реєстри останніх отриманих результатів, калькулятори, лаборанти відключали прилади, котрі, напрацювавшись за день, мали відпочивати до понеділка.
Швидко накинувши одіж, усі вервечкою посунули до виходу, відбиваючи на своїх перепустках у табуляторі коло дверей час, коли полишили роботу. Останнім, як завжди, зле зиркнувши з-під лоба у бік Клайдової конурки, вставив свою перепустку у ящичок коло турнікета Том Смок, який недолюблював Клайда, вважаючи, що той зайняв його місце.
Знову пройшовши до столу, Клайд акуратно склав у столик останні перевірені аркуші із результатами учорашніх дослідів і поклав у папку. Їх сьогодні принесла молоденька розсильна, ім’я якої Клайд ніяк не міг запам’ятати. Відчинивши вогнетривкий сейф, Клайд поклав досліди у його темне, лякливе черево і хряснув металевими дверцятами, за якими одразу ж почулось сухе клацання надсекретного замка.
“Ну, на сьогодні все, Клайде, хай йому чорт!” – уголос проказав він і відчув, як ніби якийсь страшенний тягар упав з його плечей. На два дні він вільний і може робити, що заманеться.
Вийшовши з кабінету й на ходу застібаючи пальто й вдягаючи рукавички, вже машинально, за заведеною звичкою, пробіг очима по німуючих індикаторах приладів, вставив свою перепустку в ящичок коло турнікета. Вертушка під натиском руки одразу піддалася. Ступив у безлюдний довжелезний коридор.
Коли проминув добру половину шляху, Клайд зненацька впіймав себе на тому, що відчув, як хтось проводжає його недобрим, злим поглядом. Клайд розумів, що за спиною в нього не може бути нікого, адже він вийшов з лабораторії останнім. Коли б хтось і намірився залишитися там з власної волі, автоматика не випустила б Клайда з лабораторії, даючи цим знати, що у приміщенні залишилась ще одна людина. Проте останнього не трапилось, тож він помилився. Клайд таки не стримався, щоб не озирнутися. Як і чекав, позаду себе нікого не побачив, хоча відчував і нині пронизливий погляд, який щодалі ставав усе нахабнішим і нахабнішим.
“Допрацювався. І примариться ж таке!” – подумав Клайд і, повернувшись, пішов до виходу.
Вулиця зустріла його холодною віхолою, що раз за разом намагалася зірвати з його голови широкополого капелюха. По обличчю сікло крупою, й Клайд, притримуючи рукою капелюх, нахилившись у бік вітру, простував до найближчої зупинки таксі.
Берта сиділа на дивані й мовчки в’язала капелюшок для меншої доньки, за якою вона та й Клайд добряче скучили. Подружжя звикло й змирилося із тим, що Бетті, старша донька, хоча й мешкає неподалік від них, проте в неї своя сім’я. Тож і Берта й Клайд незабаром мали стати бабусею та дідусем. Та попри все, вони не відчували себе старими, бо поруч була шебетунка – п’ятилітня Марі. Минув усього тиждень, як відправили вони Марі до Клайдової тещі на село. Там, на свіжому повітрі та парному молоці, їхня Марі мала набратися сил.
Клайдові теж було не по собі. Йому після тієї п’ятниці увесь час ввижалося, що хтось спроквола, ніби лінькувато, спостерігає за ним, а, можливо, подекуди й підказує, як треба жити далі, що варто зробити сьогодні, а що відкласти “на завтра”.
Саме в ту п’ятницю теж, ніби за підказкою когось невідомого, Клайд запропонував Берті відвезти доньку до тещі. А тепер, ось уже протягом семи днів, у хаті вечорами повновладною господаркою була сумовита, незвична тиша. Напевне, це зможуть усвідомити лише ті, у кого є діти.
Клайд мовчки порпався у своєму музичному синтезаторі, або “Пташечці”, як він люб’язно називав своє дітище. Вже більше трьох років віддав він Пташечці, проте саме сьогоднішнього вечора робота, як не дивно, не приносила Клайдові задоволення. Не тому, звісно, що його абсолютно не влаштовували вихідні дані блоків верхнього регістра. Ні. Тоді він ще не знав причини пригніченого настрою. Швидше за все, то так на нього й Берту подіяла довга відсутність Марі.
Відклавши убік паяльник, Клайд пройшов на кухню, націдив склянку газованої води, трохи надпив і, прихопивши із собою сифон, повернувся до кімнати. Прилаштувавши сифон на стілець поруч із диваном, на якому все також мовчки перебирала спицями Берта, Клайд знову нахилився над нутрощами синтезатора.
– На біса він тобі? – несподівано різким, не її голосом, порушила справді-таки гнітючу, ватну тишу Берта. – Все одно на твоєму синтезаторі ніхто до ладу не зіграє. Сам же казав. Покинь цю марудну справу й займись краще чимось кориснішим. От, хоча б приймачем. Місяць обіцяєш полагодити…
– Знову за своє? – роздратувався Клайд. – Як закінчу Пташечку, тоді й приймач полагоджу. Дався він тобі. Дуже ти його слухаєш…
– То ти ж сам казав, Клайде, що на твоєму синтезаторі будь-хто не зіграє, – тепер вже винувато мовила Берта, відкладаючи в’язання на тумбочку. – Зовсім сім’ї відцурався. Пестиш це одоробало, мов дитину.
– А може, він для мене і є дитиною. Треба ж, щоб була якась прогалина для душі. Як ти цього не можеш зрозуміти, усвідомити, Берто?
Клайд волів вкласти у своє останнє речення стільки емоційної напруги, щоб дружина не картала, а, навпаки, пожаліла його. Він не знав чому, але йому так забаглося. Закортіло ласки. Справжньої, материнської ласки. Можливо, тому, що Клайд рано втратив батьків.