Підійшовши до дружини, Клайд спробував обійняти її, та вона підхопилася з дивана й, грубо відштовхнувши чоловіка від себе, зле кинула:
– Кохайся зі своїм синтезатором, а з мене досить!
Він міг чекати чого завгодно. Але такого? Від Берти? Ні!
Клайд знав, що злюкою вона буде кілька хвилин, і тому, взявши сигарету, мовчки пішов на кухню, закурив. Тютюн у сигареті потріскував з кожною затяжкою. Дим легкою хмаркою лінькувато тягнувся до прочиненої кватирки і, може, цим заспокоював.
Берта зайшла на кухню хвилини через три й, підійшовши до Клайда, обняла. Вона вже пересердилась і ластилась до нього, мов кошеня.
Берта знала, що й чоловік відходливий, тому незабаром вони, обійнявшись, увійшли до кімнати, у кутку якої стояв і мовчазний синтезатор. Проте Пташка уже обрала овалоподібну, привабливу форму і незабаром, Клайд це знав, оживе…
– Майструй далі, – примирливо мовила Берта, знову вмощуючись з ногами на дивані й беручи до рук в’язання.
Клайд вимкнув з розетки паяльник і, відсунувши сувій дротів, зітхнув:
– Ну, сьогодні, напевне, вже не зможу. Для того, щоб творити, треба настрій. А в мене ні настрою підходящого, ні душі зараз…
– Знову впав у меланхолію? – Берта, ніби жартуючи, провела рукою по скуйовдженій чуприні Клайда. – Бідненький ти мій…
– Нічого мене жаліти, Берто, – невдоволено мовив Клайд, скидаючи кивком з голови її, як здалося зараз, важку руку.
– Ну то як знаєш, – ображено мовила дружина. – Пий каву й лягай. Буде день-прийде й натхнення.
Він мовчки почовп на кухню, машинально увімкнув кавоварку. Гадав, що й Берта прийде за ним і знову жалітиме. Та він дуже не хотів цього й був удячний дружині, що вона, зрозумівши його настрій, дозволила залишитись на самоті.
Кава була гаряча й гірка, одначе Клайд не помітив цього й випив підряд дві склянки.
Серце калатало в грудях, ніби заведене на додаткову пружину, проте настрій у нього не підвищився ні на йоту.
Безцільно дивився у вікно на вулицю, де вже давно увімкнули ліхтарі. Холодно й пусто було на її засніжених тротуарах. Холодно й пусто було на душі в Клайда.
Таке з ним уже ставалось. Років зо три тому. Тоді він сам не знав, як вийшов із трансу, але таки вийшов. Нині ж зовсім упав у меланхолію. Не хотілося нічого: ні спати, ні жити, ні…
– То ти так і не лягав, Клайде? – здивовано запитала Берта. – Чи, може, раніше від мене прокинувся?
– Так і не лягав, – байдуже відповів Клайд.
– Чи не захворів? – забідкалась Берта, притуляючи йому до лоба свою холодну, ніби тільки з морозної вулиці, долоню.
– НІ, звідки ти взяла?
– Негайно в ліжко! У тебе ж висока температура! Я зараз викличу лікаря. Мороз на поріг, а ти вже й заліг. Так і знала. Кажу, мерщій у ліжко!
– У тебе грошей до біса? – здивовано подивився на дружину Клайд.
– Не зрозуміла.
– Лікарю треба платити. Й багато заплатити…
– Нічого. Але ж ти хворий, Клайде! – Берта розгублено подивилась на чоловіка.
– Тільки вилізли із боргів, і на тобі…
– Негайно в ліжко! – наказала Берта.
Клайд хотів був категорично відмовитись, проте, як на подив, йому ніби заціпило, й він мовчки почвалав у спальню, шкрьобаючи, мов столітній дід, пантофлями по паркету. Згодом, прийнявши таблетки, Клайд вже мирно сопів на теплому, м’якому ліжкові.
Настирливий телефонний дзвінок розбудив його десь опів на одинадцяту. Клайдові було ліньки вставати, а телефон теленькав і теленькав.
– Берто! То ти що, не чуєш? Телефон! – закричав Клайд, гадаючи, що дружина порається на кухні зі своїми каструлями.
Проте Берта не відгукнулася.
Відкинувши ковдру, в одних трусах, хапаючи дрижаки, підбіг до тумбочки, вхопив трубку.
– Слухаю.
У трубці тільки повільно сопіли.
– Слухаю! – вже підвищив голос Клайд.
– Це квартира Фетіссонів? – запитали знову.
– Саме так. А хто це? – в свою чергу поцікавився Клайд.
– Для вас це не має ніякого значення. Як і для мене.
– Ну, тоді до побачення, – роздратовано кинув Клайд.
Сказавши це, він поклав трубку й тільки-но повернувся, щоб піти, як телефон одразу ж нагадав про себе.
– Це знову ви! – здогадався Клайд, коли почув у трубці все той же неприємний, гунявий голос.
– Постривайте, містере Фетіссоне! Не кладіть трубки. Я ще не все сказав. Мій дзвінок не має значення ані для вас, ані для мене. Проте він стосується вашого синтезатора.
Клайд на хвилю сторопів, та потім оговтався й, затинаючись, перепитав:
– Мого… Мого синтезатора?
– Так.
“Невже недруги пронюхали? Ні, Берта нічого про Пташку нікому не могла сказати. Та й ніхто більше не знав про існування машини”.
– Звідки ви знаєте про синтезатор?
– Я багато чого знаю, Клайде, – знову прогугнявив незнайомий голос. – Знаю й те, що в тебе останнім часом нічого із синтезатором не виходить, – чомусь перейшов на “ти” незнайомець.
– То вже не ваша турбота, – ображено кинув Клайд.
– Ти завжди такий засмиканий, Фетіссоне? Це, знаєш, дуже погано для здоров’я.
– Коротше, – нетерпляче перебив незнайомця Клайд, – що вам треба від мене і мого синтезатора?
– О, мені, повір, нічого. Абсолютно нічого. Мене уповноважили, щоб я передав тобі кілька слушних порад. На цьому моя місія закінчиться, і я дам тобі спокій.
– Не треба мені ніяких порад.
– Не копилься, Фетіссоне!
– Залиште мене в покої. Я ні від кого нічого не вимагаю й нікого не хочу знати.
– Хіба? – здивувались на тому кінці дроту. – Ти диви, який гордливий знайшовся…
– Можливо, що й так! – упевнено відказав Клайд. – До побачення, – сказав він і кинув трубку на важільки.
Телефон знову дзеленькнув. Раз, удруге, втретє.
“Ні, не підійду. Нехай хоч потоп! – подумав Клайд. – Телефонує якийсь ненормальний… Але звідки йому відомо про мій синтезатор?”
Не встиг Клайд відповісти собі на поставлене запитання, як уперто задзвонили у двері.
“Хай їм чорт! Ну й раночок! – знову подумав Клайд і, підійшовши до дверей, гукнув:
– Заждіть хвильку. Я зараз. Тільки вдягнуся…
На порозі стояв незнайомий підстаркуватий чоловік у старому, замацаному солом’яному брилі й невипрасуваних, засмальцьованих штанях.
“Знову жебрак пожалував”, – ледве не лайнувся уголос Клайд.
– Вибачте, я ненадовго, – сказав дуже знайомим голосом чоловік, який чомусь враз викликав у Клайда огиду.
– Слухаю.
– То ви не впустите мене і до господи?
– А хто ви такий, щоб впускати в хату? – недовірливо запитав Клайд, все ще стоячи коло прочинених дверей.
– Це вже зовсім неподобство, не вислухавши до кінця, вішати телефонну трубку. Я втратив масу енергії, щоб прибути до вас особисто, а ви приймаєте гостя на порозі.
– Ходи геть, старче, поки я не дав тобі по шиї, – рішуче проказав Клайд, навіть не намагаючись зняти з дверей ланцюжок. – Бачили й не таких!
– Тьху! – Тепер вже роздратувався дідуган. – У мене не так вже й багато часу, щоб я пасталакав із тобою з пустого в порожнє. Ми не можемо довго тримати відкритим тунель. На це йде величезна маса енергії…
“Ненормальний якийсь”, – подумав Клайд і, відштовхнувши жебрака, зачинив у того перед носом двері.
Яке ж у Клайда було здивування, коли він, пройшовши до кухні, аби випити склянку пива, мало не наштовхнувся на все того ж підстаркуватого чоловіка, що, ніби воскова мумія, сидів на стільці й нахабно дивився на Клайда.
– Ми давно вже спостерігаємо за тобою, Фетіссоне. Якраз ти нам і підходиш для експерименту. Як ніхто інший. Коли б знав, скільки енергії затрачено на моє прибуття сюди, на твою квартиру, ти б, напевне, навіть язика вкусив. Та годі про це, – незнайомець встав і, пройшовши до вікна, відчинив кватирку:
– Ну й жарко тут у тебе. Ніби в Африці, – сказав він і знову зморено почовп до стільця. – То ти проходь, Клайде. Розмова в нас буде довгою, й тому я не можу гаяти більше ані секунди.