– Гм... – промимрив Голова засідання, – дивно! Ніс, ви кажете?
Хтось вигукнув:
– Кажу вам, тут, безперечно, замішаний Ченк.
– Ну звичайно. Він же і в наших ракетах тепер міняє носи.
– Що таке? – здивувався Хронс.
– Ні, це потім. Кажіть далі, – припинив розмови Голова.
– Зі своїми ліхтариками, що освітлювали їм шлях, пішли вони вже добре знайомою їм стежкою (скільки разів ходили вони нею? просто вже я втомився) до замерзлого гірського озера. Там у одному місці скеля гострим кутом низько звисала над кригою. Тихо порадившись про щось (я не дочув, бо сховався далі від озера. Хто їх знав, що збиралися вони робити?), вони стали проти тої скелі. Потім Юм налагодив свого радіо-керівника, і ракета, відчепившись від шпилю, наче блискавка пронеслася наді мною, з силою вдарилася у скелю й – вибухла. І от… – Хронс спинився перевести дух, – скеля над озером засяла, немов маленьке сонце, але таке сліпуче, що всі ми мусили були руками закрити очі. «Перемога!» – скрикнув Юм. Але удар ракети зсунув з місця скелю. Раптом вона увірвалася і з шипінням і гуркотом упала в озеро. Крига швидко розтанула, а над озером знялася хмара легкої пари.
Хронс скінчив.
– Що ж то було?
– Я гадаю, що вони винайшли спосіб розтоплювати каміння.
– Я певний, що вони хочуть запалити і знищити Землю. Пам’ятаєте-бо, Ченк ще казав тут колись, що, мовляв, смерть краща за ту неволю, яку готує землянам переліт?
– А ви не чули, Хронсе, вони ще згадують там ім’я Ченка? Чи, може, він таки порвав з ними? – спитав Голова.
– О ні! За Ченка вони згадують на кожному слові. Він, безперечно, іде разом із ними!
– Тоді єдине, що ми можемо зробити, це покликати зараз сюди Ченка, і хай він нам це пояснить.
І Голова з’єднавсь із заводом.
– Перекажіть Ченкові, щоб негайно приїхав до Палацу Мудрих Рішень. На нього чекають. Що ви кажете? Улетів?! Куди? Як? Захопив з собою тисячу нових ракет? На схід?
Дехто поскакували з місць і злякано питали один у одного: «Що таке? Хто?»
Голова зблід і важко сів у фотеля.
– Він втік від нас... Ми самі винні.
До нього підскочив Хронс.
– Ми піймаємо його зараз. Це дурниця! Я знаю напрямок. Зараз намацаю його і, на мою думку, нам доведеться Ченка просто вбити, а ракети повернути назад.
– Стривайте, раніше знайдіть, а тоді вирішимо, що робити.
Хронс заплющив очі і всю силу своїх думок і волі скупчив на одному – знайти в безмежному просторі точку, з якої промінює розумова енергія Ченка.
– Знайшов! – раптом радісно скрикнув він і пояснив: – Південний схід, п’ять тисяч метрів над землею.
Всі також заплющили очі, стиснули руками скроні і в нелюдському напруженні посилали свою волю й думки в далекі простори.
– Ченку, ти тратиш волю! Ченку, ти тратиш розум! – важко скандуючи, сказав Голова.
____________
Ідуть потужні сили:
Морок… Жах…
П. Тичина
На височині п’ять тисяч метрів Ченк летів у своєму аеро, а за ним сріблястою хмаркою неслися тисяча ракет. Під ним далеко виблискували десь сонячні рефлектори, і над великими містами жовтавим полум’ям насичено було небо. Ченк хвилюючись думав:
«Вже недалека межа впливу Ради. Ще кілька сот кілометрів. Бідний Ван! Він зробив усе, щоб допомогти нам! І так мріяв полетіти разом зі мною, щоб побачити, як запалає нове Сонце. Але мусив лишитися на всякий випадок. Тепер я можу бути спокійний, мене не помітили, і незабаром я буду недосяжний для Ради…»
Ченк хотів попередити Юма, що вже він близько, але скоро, налагодивши з ним зв’язок, відчув якусь невиразну слабкість думок. Непокірні його волі, вони спинялися на дрібницях, а головного, потрібного він ніяк не міг збагнути. Хотів напружити волю, але й вона вже майже не слухалася його, нервові спазми стискали горло.
«Юме, я гину! Вони вбивають мене!» – встиг, зібравши останні сили, напружено подумати Ченк і в нестямі впав на хитку підлогу аеро. Спазми залізними пазурами впивалися в горло, серце поволі спинялося...
____________
А від сходу мечами йде гнів!..
П. Тичина
Ітта підійшла до Юма й тихо поклала на плече йому руку.
– Юме, ти спиш? Бідний він так втомився, – і вона тихо сіла поруч на канапі.