Вступатиме, як твоя врода згасне,
Або згасатиме, і вітровій
Розвіє твоїх весен світло ясне; –
На час такий вже зброя в мене є,
Що не затупиться і не зігнеться:
Хай врода хоч, як не життя твоє,
Із пам’яті людської не зітреться.
Твоя краса у чорних цих рядках,
Постійно юна, житиме в віках.
64
Коли я бачу, як рукою часу
Безжально стерті надбання віків,
Високі вежі й мідь – гробниць окрасу –
У лоні вод поховано й пісків;
Як бачу, коли хвилі без устану
Б’ють в берег, щоб відняти хоч би п’ядь,
А острів вироста з дна океану,
Щоб втрату й виграш в сумі урівнять;
Коли я бачу безперервну зміну
Держав – то розквіт, то занепад їх –
Я розумію: не спасти від тліну
Тебе й любов – відраду днів моїх.
Від смерті вже пощади не доб’юсь
Й оплачу все, що втратити боюсь.
65
Якщо вже мідь, граніт, земля і море
Під часу натиском не устоять,
То як вціліє в цім із смертю спорі
Твоя краса – пелюсток ніжних п’ять.
Як зберегти медовий подих літа,
В облозі днів настирних щоб не згас,
Якщо розвіє в прах і міць граніту,
І сталь зруйнує невмолимий час?
О, відчай думки! Де від часу в часі
Найкращій квітці схованку знайти?
Де та рука, що не заклякне в страсі,
Й красу від смерті зможе вберегти?
Ніде! – Єдине, що втіша мене:
Колись любов з чорнил цих ще сяйне.
66
Втомившись жить, всесильну смерть зову.
Не бачити б, як доблесть жебракує,
Неправда душить істину живу
І над любов’ю зрада торжествує;
Дівочу цноту, віддану на глум,
Приниження й поневіряння честі,
Не поступ, а метання, спіх і тлум,
І похвалу, настояну на лесті;
Беззубу силу, мову муз німу,
І дурість, до хули й повчань охочу,
І мудрість, що не зна себе саму,
І зло, яке добром назватись хоче.
Втомившись цим, вже не бажаю жить, –
Та як тебе самотнім залишить?
67
Скажи, чому живеш ти так гріховно,
Й зло виправдовуєш буттям своїм?
В твоїй красі зневаги й лесті повно,
Освячені й гріхи ім’ям твоїм.
Малярству на підробку хто дав право?–
Краде лиш тінь з рум’яних щік твоїх.
Чому ж краса шукає так лукаво
Фальшивих роз, хоч вдосталь є живих?
Тобі сприя природа марнотратна,
Твоєю кров’ю з сорому пала,
Бо вже створити щось нове нездатна,
То ж, зморена, з твого п’є джерела –
І береже, ще маючи сама,
Те благо, що було, та вже нема.
68
Твоє обличчя – зліпок з давніх днів,
Коли краса цвіла і відмирала,
Мов квіти зараз – і в наряд із слів
Фальшивих ще себе не наряджала;
Бо гріх був мати з тліну й забуття
Користь, й покійниць пасму золотому
На іншій голові давать життя;
Красою мертвою годить живому.
Блажен той час і ти – його межа:
Й прикрас не треба – все в тобі чудове,
В твоєму літі зелень – не чужа,
Старе не крадеш – все вдягаєш нове.
Взірцем тебе природа береже:
Де врода ще, а де – підробка вже.
69
До того, що знаходить в тобі зір,
Нічого ні додати, ні відняти;
Не тільки друг хвалитиме, повір,
А й ворог вад не зможе відшукати.
За зовнішність – й повага зовні лиш:
Всяк хвалить те, що бачить з свого боку;
Та інша річ – ілюзії облиш –
Як судять те, що недоступне оку.
Шукають і в душі твоїй принад,
І в цьому їм мірилом твої справи –
Руйнують ніжний аромат троянд
Так запахом своїм бур’ян і трави.
Чому ж твій вид із запахом невлад?
Річ в тім, що доступ мають всі в твій сад.
70
Нехай ганьблять – в тобі відсутнє зло,
Красу ж чекає наговір щомиті.
Не затіняє ж сяйва дня крило
Ворони, що зрина в небес блакиті.