Прекрасна ти, й ще збільшують ціну
Твоїм чеснотам заздрість і обмови;
Шука черв’як лиш квітку чарівну,
Ти ж вся – неначе зіткана з любові.
Ти всіх спокус уникла юних днів,
Їх поборола або ж обминула,
Та від лихих не захистилась слів,
Бо заздрісникам уст ще не замкнула.
Якби і цих обмов зняла вінець –
Царицею була б усіх сердець.
71
Як я умру, за мною потужи
Не довш, ніж змовкне поминальний дзвін,
Звістивши, що в світи подавсь чужі,
Змінивши цей на черв’яків і тлін.
Читаючи рядки ці, ти мене
Не згадуй, бо я так тебе люблю,
Що хай і в думці смуток не майне;
Забудь мене, мене забудь – молю.
ні, не хочу, щоб тобі цей вірш
Нагадував мене й бентежив знов,
То ж хай помре й тебе не мучить більш
Зі мною разом і твоя любов.
Не боязнь смерті – інший в серці жаль:
Що натовп осміє твою печаль.
72
О, щоб тебе не зміг заставить світ
Пояснювать, за що мене любила,
Забудь мене, як вмру на схилі літ,
Бо ти чеснот в мені не знайдеш, мила;
Хіба що, лише вдавшись до брехні,
Хай і невинної, бо для мого спасіння,
Заслуг ти стільки віднайдеш в мені,
Що буде проти і моє сумління.
О, щоб в лукавстві не зайшла за край,
Й любові цим своєї не згубила;
Щоб нас не ганили, візьме нехай
Із тілом ще й ім’я моє могила.
Зганьблять мене за страчене життя,
Тебе ж – лиш за любов і співчуття.
73
Ту пору року бачиш ти в мені,
Коли вітри і холоди надворі,
І голий ліс, що в пишнім був вбранні,
Й синиці свист – прощальний голос в хорі.
В мені ти бачиш смуток того дня,
Як захід, просіявши, завмирає,
І в сутінки повільно порина,
І ніч, неначе траур, все вкриває.
В мені ти бачиш зблиск того вогню,
Що в попелі літ юних догоряє,
Й чим жив колись, тепер – вже й не збагну –
Чомусь останні сили забирає.
Ти бачиш все і любиш ще сильніш:
Й ця пізня осінь нам весни миліш.
74
Будь певна: якщо нагло під арешт
Візьмуть мене, не давши на поруки –
Від мене щось в рядках цих, врешті-решт,
Залишиться тобі й після розлуки.
В них віднайдеш минулі наші дні,
Де тільки ти, й затьмила всіх собою.
Землі – земне, найкраще ж, що в мені –
Моя душа – залишиться з тобою.
Все інше – осад лиш на дні життя,
Для червів здобич – тлінне моє тіло:
Злодійський ніж – і кане в небуття –
Твоєї пам’яті не заслужило.
Все ж найдорожче, що ношу в собі –
Воно твоє й залишиться тобі.
75
Тамуєш ти мій спраглий дух і зір,
Як висохлу ріллю дощами хмара,
І я вступаю знов з тобою в спір,
Який веде з своїм багатством скнара.
То гордий він, то сумніви гризуть,
Злякавшись, що позбудеться запасу; –
Так я: то наодинці хочу буть,
То всім являть життя свого окрасу.
То ситий я тобою, то в журбі
Без тебе майже з голоду вмираю;
Щось маю сам, а щось беру в тобі,
То – наче лід, то в полум’ї згораю.
То ситий, то голодний – й так щодня:
Чи повний вщерть, чи випитий до дна.
76
Чому мій вірш не радує мене
Відтінків грою? Все у ньому рівне.
Чому не зблисне в нім, не промайне
Зворот химерний, порівняння дивне?
Чому повторюю весь час одне,
Якщо й нове, то у старій одежі,
Де кожне слово видає мене
Й весь досвід мій в свої вміщає межі?
Кохана, знай: все, що пишу – тобі;
Лиш ти й любов – віршів моїх основа,
Все, що здобув я в радості й журбі –
Нове вбрання лиш для старого слова.
Моя любов – мов сонце у блакиті:
Вона й нова, й стара вона щомиті.
77
Покаже дзеркало твоєї вроди збиток,
Годинник – як марнуєш ти свій час,
Листки ж, що прийняли душі відбиток,
В цій книзі збережуть тебе для нас.