Як квітень роздавав всім одяг звабний;
Усе цвіло, звучали скрізь пісні,
З небес всміхався і Сатурн незграбний.
Та не могли ані пташиний спів,
Ні перших квітів запахи і колір
Розвіять сум моїх зимових снів;
Не рвав я квітів, не гуляв у полі.
Не тішила мене весни краса,
Ні пурпур роз, ні білизна лілеї:
Лиш краплю їм вділили небеса
Твоєї вроди, ніжності твоєї.
Мені й весна без тебе – мов зима;
Лиш тінь твоя, коли тебе нема.
99
Фіалці ранній докір кинув я:
«Свій запах крадеш де, злодійко мила?
Не з уст коханої? І чи ж своя
Краса пелюсток, чи тобі вділила
Із щік своїх теж подруга моя?»
В лілеї – рук коханих білизна,
Твоє ж волосся – в бруньках майорану,
І в розах теж: та біла, мов стіна –
З твого відчаю, з сорому ж – багряна,
А третя, інша, все, що й ті, взяла,
В додачу ж – з подиху ще й аромату;
Та все ж злодійкам не уникнуть зла:
Хробак їх сточить, беручи з них плату.
О, скільки квітів зір милують мій,
Та в кожній – запах або колір твій.
100
Де, музо, ти? Як довго забувала
Сказать про те, що славою було б
Тобі в віках. Натомість, з вуст лунала
Твоїх лиш лесть, і то найнижчих проб.
Вернись, заблудла музо, надолужуй
Все, що змарноване раніш було;
Спокутуй в пісні вірш свій недолугий,
Перо гартуй, щоб вже не підвело.
Встань, сонна музо, глянь в лице коханій,
І якщо знайдеш зморшку хоч одну –
Це час зневажив риси бездоганні –
Й за це зухвальство ти помстись йому!
Затримай час і в слово втіль красу,
Відвівши смерті щерблену косу.
101
Лінива музо, марні всі старання
Красу – спасти, а істину – згубить;
Зійшлися в дружбі перша і остання:
Себе прославить – друга полюбить.
Чи, може, музо, в відповідь почую:
«Чи ж варт красу чим-небудь ще здобить?
Як істину на колір просвічу я?
Як досконале кращим ще зробить?»
Похвал не прагнув друг, але німою
Не будь і у мовчанні не вини;
Хай навіть над могильною пітьмою –
Йому хвалою вічність осяйни!
Тебе навчу я, музо, як змогти
Його таким, як нині, зберегти.
102
Люблю сильніше, хоч не тішусь тим;
Любові більше там, де менше лесті,
А хто торгує почуттям святим –
Кричить про це на кожнім перехресті.
Слав пісню й я колись тобі навстріч,
Своїй любові вірив лиш і квітню –
Так шаленіє соловей всю ніч
Весною, й замовкає в пору літню.
Чи ж літня ніч не чарівна ж така –
Хай ті ридання й гімни віддзвеніли:
Спів, що лунає з кожного сучка,
І ставши звичним, слуху вже не милий.
І я змовкаю часом, як і він:
Щоб не набридла пісня – прагну змін.
103
Шкода, що моя муза так збідніла.
З чеснот твоїх що в слові залишив?
Бо й гола проза дати б більш зуміла,
Ніж вся пишнота й лесть моїх віршів.
Не докоряй, що не пишу вже більше;
Глянь в дзеркало, у сяєво лиця,
Перед яким блідніють усі вірші –
Їм не під силу досконалість ця.
Хіба ж не гріх – покращити старатись,
Та цим псувать лиш те, що й так – взірець:
Не може із природою зрівнятись
Ні слово, ні палітра, ні різець.
Хоч як хотів я втілить все у вірш –
Та дзеркало твоє вмістило більш.
104
Для мене не старієш ти. Сьогодні
Така ж, як вперше стрів. Не йде на спад
Краса твоя. Вже три зими холодні
З лісів струсили літній їх наряд.
Три жовті осені зелені весни
Змінили тричі – ти їх привела.
В жарких трьох червнях стліли й знов воскресли
П’янких три квітні. Ти ж – як і була.
Як стрілка завмира на циферблаті,
Зійшовши з мітки, мов спиняє хід –
Так і краса твоя не має втрати;
В ній оку не помітний часу слід.
Й тобі не старіти, а лиш цвісти,
Бо старість вмерла, як з’явилась ти.