105
Не називай поганською любов
І не приймай за ідола кохану,
Хоч шлю пісні й молитви знов і знов
Лиш їй, про неї – й слать не перестану.
Любов моя з новим не слабне днем,
Горить високо й рівно. Мої вірші
Незгасним тим же сповнені вогнем;
Не надихають їх сюжети інші.
Краса, добро і цнота – доказ мій,
Краса, добро і цнота – лиш три слова;
Шукав замін їм в пам’яті своїй,
Та марно. В них чеснот твоїх основа.
Краса, добро і цнота – ще колись
Розрізнені – тепер в тобі злились.
106
Коли з пергаменту крізь тлін і прах
Сяйне теплом очей, давно вже згаслих,
Й майне краса в римованих рядках
Панн чарівних і лицарів прекрасних –
Й твої між них я риси впізнаю:
Губ, щік, очей, брів, рук, плечей, волосся –
Ніхто б не втілив так красу твою,
Як це античне багатоголосся.
Вони передбачали твій прихід,
А всі їх вірші – то лише пророцтво
Твоєї з’яви; твій шукали слід,
Хоч їм впізнать тебе й було непросто.
Сучасники ж твоїх щасливих днів,
Ми в захваті – та не знаходим слів.
107
Ні страх мій власний, ні душа пророча
Землі в передчутті прийдешніх змін
Любов мою не спинять, не відстрочать,
Якій, здалось, не встати вже з колін.
На зло всім передбаченням брехливим,
Затемнення здолавши й небуття,
Шле місяць нам надію, і оливам
Мир обіцяє й світле майбуття.
Любов моя цвістиме разом з ними,
Я ж буду вічно жити в цих рядках,
А племена залишаться німими –
Розвіється їх безсловесний прах.
І ти переживеш, на заздрість їм,
Гробниці і герби в рядку моїм.
108
Що міг би ще паперу передать,
Щоб образ твій ясніше всім явити?
Що мовити і що нове згадать,
Щоб і тебе, й любов цим вдовольнити?
Нічого. Мов молитву, доказ свій
Щодня повторюю: ти не змінився;
Старе – нове мов, мій ти, а я – твій,
Мов тільки вчора ти мені зустрівся.
Любові сяє вічно так вінець
Над часом, що розпростує доль згорток,
Красу античну взявши за взірець;
Не зна вона ні старості, ні зморщок.
Й там торжество її, де повсякчас
Їй смерть віщують поголос і час.
109
О, не кажи, що безсердечний я,
Нехай розлуки мій вогонь й остудять;
Чи ж кину сам себе, якщо моя
Душа знайшла притулок в твоїх грудях.
Тут храм любові мій: де б не скитавсь,
Мов блудний син, я знов сюди вертався,
І завжди вчасно, й з часом не мінявсь,
Немов в цілющих водах омивався.
Не вір! – хоча уникнути не зміг
Розчарувань й узнав життя марноти –
Що ніжний щем той в серці не зберіг
І що забув про всі твої чесноти.
Без тебе світ цей пусткою назву;
Кохана, лиш для тебе в нім живу.
110
О так, це правда – де я не бував,
Як тільки не прийшлося блазнювати;
Безцінний скарб за безцінь продавав,
Міняв старий борг на новіші втрати;
Й це правда: скільки правди не боров,
Не відрікавсь, але настала днина,
Як серце втомлене розквітло знов,
І зрозумів я: ти – любов єдина.
З тим кінчено, нетлінне я здобув
І від нудьги вже не потрібні ліки;
Про мандри й вічний пошук свій забув;
Божку любовний, я вже твій навіки.
Сягнув небес, незнаних для людей,
Припавши знов до люблячих грудей.
111
О, не мене, а долю звинувачуй,
Богиню злу моїх негарних справ.
Що я здобув за квіт душі? Віддачу
Яку на людних торжищах зібрав?
Анічогісінько! Лишень прокляття
Печать, що на ім’я моє лягла –
Рука явля так маляра заняття;
То ж пожалій, збав цього ремесла.
Мов хворий той, чия вже гасне зірка,
Всі муки стерпить лікарських старань –
Й мені від гіркоти уже не гірко,
Я сам подвою строгість покарань.