Просту й дешеву їжу замінивши?
Ні, дай мені у серці твоїм жить,
Прийми ж дари ці, щирі, хоч і бідні;
Давати дар – взаємний заслужить:
Тобі – я, ти – мені, і вже ми рідні.
Геть, злий облеснику! Чим наговір
Твій більший, тим до тебе менш довір.
126
О, хлопчику мій, мов серпом, щоднини
Клепсидрою стинаєш ти години.
Як збиток йде у ріст, ти демонструєш,
І як любов зів’яла знов нуртує.
Природа ж, що руйнує все підряд,
Твій рух вперед вважа за рух назад,
Й для забаганки лиш тебе трима,
Щоб знищить те, чим тішилась сама.
Бійсь, о пестунчику, цієї гри:
Вона щадить тебе лиш до пори,
Коли ж терпіння кінчиться запас,
Й тобі за все платити прийде час.
127
Колись не дуже чорне цінувалось
І не вважалось символом краси;
Тепер воно з прекрасним урівнялось,
Й не врода вже без чорної коси.
Підробка і підміна скрізь огульна,
Мистецтво й нице видасть за взірець;
Зневажена всіма і безпритульна,
Краса вже не підкорює сердець.
І ось тому, як ніч, в подруги брови,
Волосся ж – мов вороняче крило,
Бо колір цей – жалоби і любові
За всім прекрасним, що колись було.
Й така ти гарна в нім, що кажуть всі:
Не личить бути іншою красі.
128
О, музико моя, коли ти граєш
На клавесині, як мій тішать слух
Акордів звуки; клавіш, що торкаєш
Так ніжно, як мене бентежить рух.
Я заздрю їм, бо кожного голубить
Твоя рука, лиш їм – тепло долонь;
Збирать врожай цей мали б мої губи,
Взамін же – тільки ревнощів вогонь.
О, як хотів би з ними помінятись,
Щоб по мені пройшлась ти, не по них;
Яке зухвальство – спомином остатись
Для мертвих клавіш, а не губ живих!
Блаженство це не вибриніть струні:
Залиш їй пальці, губи ж – дай мені!
129
Надмірна пристрасть, сорому утрата –
Ось хтивість в дії. В запалі вона
Сліпа, безжальна, груба, біснувата,
Нестримна, віроломна, навісна.
Втамована – навіює відразу,
У домаганнях – зграї гончих варт,
Мов проковтнув приманку, і одразу –
Весь божевілля, збурення, азарт.
Шал – в володінні, в спомині ж – розпука,
Вся крайнощі: до й після, злет і спад;
За мить блаженства – вічні біль і мука,
Вогонь спочатку, далі ж – дим і чад.
Це звісно всім – не зна лиш той, хто йде:
Що стежка райська в пекло заведе.
130
Ніщо супроти сонця її очі,
З коралом не зрівняєш губ жагу,
Не білосніжна шкіра перс дівочих,
Волосся ж – дріт, що сплівсь в косу тугу;
Я бачив роз пелюстки незрівнянні,
Та на її щоках не знайдеш їх,
Й нема нічого в запаху й диханні
Від аромату квітів лугових;
Приємний в неї голос, але нині
Звучить для мене музика миліш;
Не бачив ще, яка хода в богині,
Кохана ж по землі ступає лиш.
І все ж вона собою тих затьмить,
Що ідеалом нам здались на мить.
131
Свавільна ти, немов красуні ті,
Що сяють нам в жорстокості й гордині,
Бо знаєш: всім пожертвую в житті
Тобі, як найкоштовнішій перлині.
Нехай говорять, що твоє лице
Смагляве, що не варта мук любовних –
Оспорювати не наважусь це,
Хоч доказів є вдосталь безумовних.
Щоб певним бути, з іншими не раз
Тебе порівнював: котра миліша?
Вже сумніву позбувся: й без прикрас –
Клянусь! – з поміж усіх ти найгарніша.
Не шкіри темний колір твій, повір,
А вчинки чорні плодять наговір.
132
Люблю я очі, що прощення просять
За муки, що ти серцем завдала,
Й цей колір чорний, мов жалобу, носять
За тим усім, що дать мені могла.
Не оживляє сірі щоки сходу
Так промінь сонця на досвітнім тлі,
Зоря не осяває з небозводу