Одним цим здатна вибить із стремена,
То хоч лукавством мук не завдавай.
У серці щем терпіть немає мочі,
Мій лютий ворог – ніжний погляд твій.
Мене жаліючи, відводиш очі,
Хоч раниш інших стрілами з-під вій.
О, не жалій! Хай око не мигне:
Вбий поглядом, від мук звільни мене.
140
Така ж будь мудра, як була жорстока,
Зневагою мене більш не карай,
Бо відчаю ріка моя глибока,
Відлившись в слово, вихлюпне за край.
І хоч не любиш, та введи в оману,
Ран не ятри своїм безжальним «ні»;
Від лікаря не правди, а обману
Так хворий жде, що доживає дні.
Презирством не доводь до божевілля,
В шаленстві ж свій язик вже не спиню;
А світ, де торжествують зло й свавілля,
Підхопить радо будь-яку брехню.
Ти ж перед натовпом себе не гудь:
В душі – лукав, а з виду – щира будь.
141
Признаюся: мій зір тебе не любить,
Він тисячі в тобі вбачає вад;
А серце, воно всю тебе голубить,
Не дослухаючись очей порад.
Ні доторк рук, ні гнучкість твого стану
Не тішать око, голос твій для вух
Не милозвучний, не введуть в оману,
Хоч злий в апофеоз зір, дотик, слух.
Не здатні серце навісне одне
Ні розум мій, ні п’ять його чуттів
Від чар звільнити, визволить мене
З твого полону, як би не хотів.
Одну відраду маю все ж звідціль:
Що ти – мій гріх і плата за мій біль.
142
Любов – мій гріх. Ти справедливо ним
Обурена, хоч грішна теж в любові.
Та порівняй свої гріхи з моїм,
І знайдеш ти в моїм заслуги нові.
Якщо й грішив, то все ж не ці вуста
Кидати мають докір і поради –
Зневажена давно їх чистота
Словами лестощів, лукавства, зради.
Хай я люблю тебе, ще когось – ти,
За ним лиш сохнеш, я ж тебе лелію;
Дай в серці сходам жалості зійти,
То пожаліє й він, як я жалію; –
Бо співчуття не маючи в собі,
Від когось ждать не варт його й тобі.
143
Ось глянь, як хоче курицю впіймати,
Що ненароком в шкоду забрела,
Дитя зсадивши з рук, дбайлива мати,
Й жене її, забувши всі діла.
Плачем дитя її увагу хоче
До себе від втікачки навернуть;
Та ж вислизає з рук, крильми тріпоче –
А на дитину ніколи й зирнуть.
Так мчиш від мене й ти за чимсь летючим,
Я ж – мов дитя, якому світ не люб;
Якщо впіймаєш, то мене не муч їм:
Вернись – молю; мов ненька, приголуб.
Благатиму, щоб знов твоїм став Віль;
Скоріш вертайсь, вгамуй мій плач і біль.
144
Любові дві для втіхи і відчаю,
Два ангели живуть в душі моїй:
Юнак білявий – світло в нім вбачаю,
Чорнява жінка – темний ангел мій.
Мій демон прагне скинуть мене в пекло
І розлучить із ангелом моїм,
Із світлом тьма змагається запекло,
Щоб перевтіливсь в біса херувим.
Від святості його чи щось осталось,
Не знаю, та вони вже заодно;
Здружились так обоє, що, здавалось,
Вже кожний в пеклі іншого давно.
І знать тоді лиш буду: так чи ні,
Як демон ангела верне мені.
145
«Ненавиджу» – зірвалось слово
Із губ тих, за якими чах
Дні й ночі, та спинив раптово
Її відчай в моїх очах.
І, щоб не ранити сильніше,
Вона притримала язик,
Що похвалу шептав раніше,
Чи докір, вже до чого звик.
«Ненавиджу» – й кінець змінила,
Мов день зайнявсь, що ніч зборов;
Так вдосвіта нечиста сила
Тіка до пекла стрімголов.
«Ненавиджу»– та щоб не згас
Знов день цей, додала: «не вас».
146
Душе, ти в плоті мешкаєш гріховній.
Бунтуючи і прагнучи до змін,
Чого ж у злиднях і нужді духовній
Ти тратишся на пишний розпис стін?
Чи ж варто весь спускати заощадок
Й, хоч наймане, житло оздобить все ж,