Що скоро й так черві відійде в спадок;
Тлін знищить все, і тіло твоє теж.
Живи ж, душе! Щоб сумніви не жерли,
Взамін утрат нові скарби здобудь;
І з сміття теж вчись добувати перли;
В собі багата, а не зовні, будь.
Здолай і смерть, що прибирає всіх;
Ти ж вічно жити будеш для утіх!
147
Любов – гарячка, й вимага вона
Того, що лиш поглиблює недугу,
Отрути знов тієї, що одна,
Та лиш на мить, тамує біль і тугу.
Хоч лікар – розум – лікував любов
Мою, та марні всі його старання.
Мене залишив він, й бунтує кров,
Заснуть навік – надія вже остання.
Раніше в ліки вірив, зараз – ні,
Душа ні в чому спокою не має,
Слова й думки змішалися в мені,
Я божевільний, розум мій дрімає; –
Бо ту вважав за найсвітлішу річ,
Що зла, мов пекло, чорна, наче ніч.
148
О, як любов мій викривила зір,
Він і уявне дійсністю вважає,
Чи розум згас й очам наперекір
Сприймати все по-іншому бажає.
Якщо я вірить зору ладен знов –
Чом не підтримає мене в цім жодний?
А якщо ні – тоді, мабуть, любов
Його спотворює: я з цим вже згодний.
О, так! Любовним поглядам не вір,
Очам в коханні заважають сльози.
Що ж дивного, що обманувсь мій зір?–
І сонце сліпне, як бушують грози.
Любов лукава: сльози шле, не сміх,
Щоб не розгледів твій за ними гріх.
149
Що не люблю, картаєш. О, жорстока!
Ти пригадай, в незгодах як тебе
Оберігав, немов зіницю ока,
Мій деспоте, як не жалів себе.
Чи з ворогом твоїм я був у змові?
Любив когось, що зневажала ти?
Чи не шукав собі докори нові,
Щоб до заслуг і гнів твій віднести?
Якої б тут гордині встояв спротив,
Щоб зневажать тебе за розпач свій,
Якщо й твій гріх миліший за чесноти,
Й наказ для мене – кожен погляд твій?
Ненавидь! Злись! Мені вже все одно:
Ти любиш зрячих, я ж осліп давно.
150
О, звідки ти черпаєш стільки сили
В сердець змаганні вигравать борню,
Щоб зору любе я вважав немилим
І присягавсь, що світло шкодить дню?
Ну, звідки така вправність в серцезнавстві?–
Як їй не личить безсердечність справ.
Таке могуття у твоїм лукавстві,
Що все в тобі, й найгірше, покохав.
Хто вчив тебе любов’ю надолужить,
Що вчинками ти б нанівець звела?
Як те люблю, що інший хтось паплюжить –
Хай з уст твоїх хоч не зліта хула.
Якщо любов так збуджує твій гріх –
Люби й мене, не позбавляй утіх.
151
Любов ще юна, щоб сумління муки
Їй відати, хоч то – її плоди.
Мені грішить ти не давай спонуки,
Бо і своїх вад явиш цим сліди.
Тобою зраджений, на відкуп плоті
Все віддаю, що у душі бринить;
Й не золоту – дешевій позолоті
Вона радіє, й шал цей не спинить.
Твоє ім’я вже сповнює жагою;
Царице, я б вже тим гордитись міг,
Що дозволяла буть своїм слугою,
Стать поруч себе, впасти біля ніг.
Знімає навіть докори сумління
Любов, що знає злети і падіння.
152
Я клявсь любить тебе й не стримав слова,
Ти ж два зламала в присягань борні:
Подружня вірність зраджена і нова
Любов, в якій ти так клялась мені.
Що в двох винить, коли прийшлось самому
Клятвопорушником буть двадцять раз?
Тобою клявсь, й твоя вина у тому,
Що все звелось лиш до порожніх фраз;
Бо я боживсь: нема душі і тіла
Понад твої, в чеснотах присягавсь,
Ставав сліпцем, щоб ти одна світила,
Очам велів, щоб зір мій помилявсь.
Я клявсь, що ти невинна і свята:
О, як брехнею оскверняв уста!
153
Амур лиш задрімав, як ухопила
Проворна німфа факел з його рук
І у воді холодній загасила
Вогонь, що завдавав сердечних мук.