І не питай про тих, що на війні…
Бо смерть за волю — це найтяжча праця,
Тече у сонце людства смертний піт».
1967
МОХ
Зелений мох на камені росте,
Неначе тишина тисячолітня
На світ виходить з кам'яної плоті
І так згортається, як їжачок.
Налякана грозою й криком птиць,
Вона жадає знову повернутись
У темноту і рідне безгоміння
Бездонного камінного нутра.
Але немає тому порятунку,
Хто вийшов з небуття, — і навіть смерть
Йому вже не поверне супокою…
Клекоче буря, блискавка, як лом,
Із каменя здирає грудку тиші
І спалює божественним вогнем.
1977
ГОЛОС
Облудний вірш у золотому горлі
Свого творця звучить, як правди звук,
Ляклива нота — смілістю бринить,
Безсила — грає громом помсти й кари.
Коли ж гортань нездари відпалає,
Його поезії втрачають блиск.
Вони бояться вийти із книжок
Без голосу його, як без одежі.
Немов ляльки, — допоки є актор, —
Вони говорять, плачуть і сміються;
Відходить він — приходить німота.
А ти, моє трудне й пекельне слово,
Чи заговориш, як мене не стане,
Чи разом з голосом моїм умреш?
1978
ТВОРЧІСТЬ
На палі гинеш. Сліпне тихий зойк,
Сухою виноградною лозою
Рука звисає, ніби не твоя вже,
По слупі кров тече, як афинник.
Втім, подають тобі на кпину лука —
Султан регоче, євнухи пищать.
І ти, хто смерті в них благав, — скоріш! —
Тепер хапаєш кілька стріл зубами.
Так творчість починається. Болить,
А потім правди й помсти прагне серце.
Пиши — так ніби мить остання йде.
Не зрадить слово тільки те, якому,
Мов Байда, зором ти відміряв шлях
І дав співаючу, сміливу душу.
1967
СЛАВА
Нещасний той, хто дався закувати
У бронзову одежину живцем.
В тяжкій, убивчій славі ледь бриньчить
Його душа, неначе муха в танку.
Він ворухнутися не може сам,
Його, немов каліку, носять люди.
Тоді, мов лах в землі, згниває мозок,
Застояна засмерджується кров.
І ті, що двигали його на плечах,
Поклони били вірно перед ним,
Зачувши люті запахи гнилизни,
Випорюють з металу автогеном
Свойого ідола смердючу кість
І кидають її гієнам ночі…
1969
ГОЛГОФА
Це страшно, як людину розпинають,
Не йнявши віри їй, що Бог вона;
Плювками прибивають до хреста
Невинну душу, генієм пойняту.
А ще страшніше, як знімають ката
З охрестя справедливої ганьби,
Навколішки стоять довкруг мерця
В молитвах ждуть, що він от-от воскресне…
Одна Голгофа споконвік була:
Розбійник і Творець висіли поруч,
І в темряві не розрізняли їх.
Та ми повинні бачити при світлі,
Де вбитий Бог, а де всесвітній хам,
Що перед смертю розпинав народи.
1969
БОГ
Двома хлібами тисячі людей
Голодних ти нагодував, і воду
Перетворив на золоте вино,
І воскресив мерця в студенім гробі,
І, маючи таку страшну могуть,
Пішов на хрест, підклав тонкі долоні
Під гострі цвяхи, з болю та жаги
Зомлів і вмер, до дерева прибитий.
Але стражданнями не врятував
Од мук нікого, хто на цьому світі
Мав чудотворства небезпечний дар.
І всі вони померли і воскресли.
І тільки через людську невмирущість
Доведено, що ти насправді — Бог.
1969
ВІНКИ
Куди дівати нам вінки тернові?
Чи ж то не забагато на один
Народ, який не хоче помирати,
Того колюччя, тих сумних корон?
Оперезати світ могли б ми терням,
Яке на чолах предків запеклось,
Облите їхньою святою кров'ю,
Гартоване у праведнім вогні.
Та світові чужих страждань не треба,
Він має власні болесті й дроти,
Свої месії в кожного народу.