3
Він дні свої, як сосни злотокорі,
Для нив будущини спалив дотла.
Його душа у слово перейшла,
Повставши в працьовитій непокорі.
Та коли він востаннє з-за стола
Підвівся в першій і смертельній зморі,
Гули не пізнані ще нами зорі
В згасаючому всесвіті чола.
На скелях болю в чорній порожнечі
Вони померли… І його труна
Нам обривала руки молодечі.
Від мертвих сонць така була вона,
Що й тінь її врізалася у плечі
І гнула нас, як брила кам'яна.
4
Залізний нелинь чорними руками
Душив у нетрях туч, немов гаддя,
Палючі блискавиці все життя,
Згораючи над юними дубками.
У нього переймаючи знаття,
Вони росли й міцнішали з роками,
А з нього листя падало зірками
Від радості за їхнє майбуття.
Вогненні ручаї текли по ньому,
Клекочучи, шугали у траву,
Аж доки серце із грудей старому
Не вижорнали — в темінь грозову.
Та він і мертвий береже від грому
Свою родину, в зелені живу!
5
Була у нього усмішка дитяти —
Блакиті української тепло.
Любов'ю серце зроджене було,
Як пісня — чесне, як бджола — завзяте.
І сивокриле, зжурене чоло
У сяєві Франкової посвяти.
Ворожою сокирою потяте,
Ім'я Залізнякове в нім жило.
Лиш кольору очей не передам,
Що світ у слові залишили нам,
Де з подиву і гордості горів я;
Його, як ластівки у небі слід,
Червонокровий не пійма граніт,
Ні мармур, що слабий на білокрів'я…
6
Стояв і плакав я коло труни
Максима Рильського в печалі темній.
І сам себе у марноті нікчемній
Побачив із його височини.
І сам собі я говорив: збагни,
Що смерть іде по стежці потаємній,
Щоб мозок твій перетворити в кремній,
А кість — у пневматичність бузини.
Безсмертя виростає не з могили,
Воно встає з колиски до вікна —
В житті його велика таїна.
Благослови свої життєві сили,
Щоб так, як він, свою верстати путь,
А помирати можна вже як-будь.
7
Він вийшов з хати в млисте передрання,
Зачувши, як гуде мисливський ріг
Далеких друзів… До дітей своїх
Не повернувся досі з полювання.
Чи заманила чорноока ланя
Його туди, звідкіль нема доріг,
І досі він шукає мовчки їх,
Соромлячись безсилого волання?
Ні! Він стріляв драпіжників-вовків
І спить тепер у курені з вінків
Так тихо, ніби Україна сниться.
Дерева бовваніють навкруги
В тумані надвечір'я, мов стоги, —
Між ними ходить слави олениця.
8
Колись мій батечко учив мене,
Як за столом тримати гарно ложку.
Я, слава Богу, вивчився потрошку,
Хоч діло це (не смійтеся!) складне.
Один бере ту ложку, мов Явдошку
За руку, і викручує, і мне,
А другий візьме, як смичок, — і тне,
А третій допаде — як в морі дошку.
Навчіть перо тримати, друже мій,
До спазм, до зомлівання, до каліцтва,
Щоб видобути силу чоловіцтва
З глибин душі в запеклості німій;
Навчіть мене трудитися до смерті
І зникнути в тружденній круговерті.
9
Я голос чув його в сумному залі:
«Поети! Смерть не служниця! Не ждіть,
Що з ваших книг здмухне пилок століть
Начистить ваші ордени й медалі,
І підоллє епітети зів'ялі
Підхлібників старих, що навдогідь
Вам золотом назвали вашу мідь,
А стежечку — стрілою магістралі!
Вона повзе, як ворог, з темноти;
Якщо з мечем назустріч їй не йти —
Життя від вас тікатиме, як обрій!
Той смерть свою навіки поборов,
Хто на її ненависть мав любов,
Хто рівня їй, але у силі добрій!»