10
Любити свій народ і в тій любові
Ходити, наче кінь у хомуті, —
Дарма що день у день гризе до крові,
Здуває горб на гордому хребті.
Не скаржитись на пужална грабові,
Ні на шляхи безводні і круті,
В драбиняку тягнути густоброві
Снопи надій на паски золоті.
Не оглядатися в сумній тривозі, —
Хоч би й півсвіту склали на гарбу
І вигнули в зеніт рубель на возі,
Копитами впиратися в журбу —
І не розбити бджілоньку слабу,
Що впала в дощ і сохне на дорозі.
11
Стоять вінки червоні, як щити,
І він лежить, як воїн у зброярні.
Чи рани ті незримі і безкарні,
Що він їх ніс, не пожадавши мсти?
У варті біля нього став і ти,
Як біля сонця чорний гніт ліхтарні.
Ти віршики пописував бездарні
І геніальні наклепи-листи.
Падлючності й страху брудний байстрюче,
Йому ти серце пробивав могуче
І виливав на нього власну гидь…
Але твоя вже вибила година,
І мимоволі добра ця людина
Тобі своїм безсмертям відомстить!
12
Учіться в нього, юні гранослови,
В незграбній брилі думки віднайти
Ясні і вперті лінії плити,
Придатної для вічної будови,
Приєднувати геніїв світи
До володінь Тарасової мови;
Коли ж похвал насунуться димове,
Від їх трутизни очі берегти!
Шануйте коми кожної пір'їну
В розкриллях білих ста його томів,
Що піднімали з урвищ Україну.
Він так її любив і розумів,
Що не загубиться в темнотах тліну,
А в день воскресний вернеться домів.
13
Моя душа в розколинах, мов скеля,
Тумани смутку сплять на дні проваль.
Та сходить сонце і ясніє даль —
Виходжу з туги, наче з підземелля.
Не перетре твердим піском пустеля
Моєї мови голубий кришталь.
Перероста в граніт м'яка печаль,
З путі зникає постать Азазеля.
Тікає дух пустині… Я іду,
Хоч він мені будує на біду
Високі — до небес — перегороди…
Веди мене, дорого правоти,
Як не мені, дай іншому дійти
На тихі зорі і на ясні води.
14
Він не робив з пера громовідводу
І не осліп в обіймах блискавиць.
Його не бачили лежачим ниць —
Хіба тоді, як пив з потока воду.
Він України мав чарівну вроду,
Носив її наймення гордолиць.
Він виріс від суниць аж до зірниць,
Великий гранослов мого народу.
Йому призначено і далі йти
Через усі весілля наші й тризни,
Через любові нашої мости,
Що не бояться толу, ні гнилизни,
В сивинах сонце нинішнє нести
В майбутнє сонце нашої Вітчизни.
15
В його житті ще раз вони страждали,
Ще раз пройшли чистилище вигнань.
Поезій їхніх найтонкішу грань
Він в українські переніс кристали.
На мить вони в липневу ранню рань
Покинули високі п'єдестали,
В почесній варті біля нього стали,
І плечі в них здригались від ридань.
Та він із ними перейде межу,
Де не питають паспорта ні мита —
Пускають правду, завертають лжу…
Світитиме народам із пітьми
Зоря Максима Рильського, умита
Міцкевича і Пушкіна слізьми.
1967
КИЇВСЬКІ СОНЕТИ
* * *
Майнула мить одна в краю чужому,
Але здалося, що пройшли віки.
Гуділи сни мої, мов літаки,
Будився я від ранку, як від грому.
І ось тепер вертаюся додому
Розбитий, наче глек, на черепки.
Та, ніби дотик дружньої руки,
Знімає рідне місто з мене втому.
Вздоровлює мене ріка століть,
Знов у мені напружується й грає
Коріння слова й мислі верховіть.
Це щастя, як життя, одне й безкрає, —
І в тому знак його, що сонце сяє,
Тече Дніпро, і Київ наш стоїть.
1976
* * *
Коли каштани в Києві цвітуть
І пахнуть медом голоси киянок,
Моя душа світлішає, мов ранок,
Вивітрюється з крові каламуть,