1976
* * *
Моя душа не відає про Бога,
Та в літаку молився я не раз,
Коли машину грім ламав і тряс,
Як брилами завалена дорога.
Мене безглузда й нескінченно вбога
Лякала смерть, — бо ще в мені не згас
Пісенний дар, натхнень моїх алмаз,
Він ще не дав того, що дати змога!
А на землі стояв я під крилом,
Яке несло мене і рятувало, —
Йому співав я вдячності псалом,
Але на світ дививсь не так зухвало:
В мені любові наче більше стало,
Дух від молитви сповнився добром!
1976
* * *
В моїй душі сьогодні сніг пішов,
Якась велика проломилась хмара.
І серце аж пригнулось, мов конара,
Потрапивши під кам'яний покров.
Свої літа підрахував я знов,
Немов коштовності — печальний скнара,
І смерті несподівана примара
Зморозила мою зрадливу кров.
Не чую втіхи з того, що травою,
Чи деревом, чи поблиском води
Я стану за межею гробовою.
Душе моя, ти в світло перейди,
Що бачив я за горя та біди
В моєї матері над головою.
1977
* * *
В моїм селі на маминому гробі
Росте калина. Знаю, то вона —
Душа моєї матері сяйна
Підводиться в нев'янучій подобі.
Супутники горять антеннолобі,
Схиляючись до світового дна,
Та оживає знову яснина
В червоного куща святій утробі.
Все розсипається, як ті вінки,
Як хвої заржавілої корона,
Лиш пісня пролітає крізь віки.
Живу — сльоза відкрита й безборонна —
А над моїм життям багряні грона
Ятряться, наче в небесах зірки.
1977
* * *
Прийшов я сповідатися калині,
Що на могилі матері зросла.
«Моя спокревнице, я проти зла
Стою — так ти стоїш на хуртовині;
Я вгору зводжу крила соколині,
Як ти гілки — в дні літнього тепла.
Я віддаю плоди свого живла,
Як ти червоні кетяги — людині;
Корінням я торкаюсь так, як ти,
До серця материнського. І неба
Я на собі підношу три пласти,
Як ти, але мені ще сили треба
На те, щоб сонце піднести в сльозі,
Як піднімаєш ти його в росі!»
1978
* * *
Степ навкруги. В траві — стежина біла.
Безмежна тиша. Мирна далина.
Втім, біля мене куля розривна
Із присвистом скаженим пролетіла.
В землі, як та гадюка вогнетіла,
Вмлівіч пропала — вибухла вона.
Із квітки дим пішов, і тишина
Під небесами знову затрубіла.
Давно воєнна стихла круговерть
І світ стоїть у сонці, наче пава…
Що ж розриває коло мене твердь?
Чи це мене наздоганяє слава
Така, як думка недруга, лукава,
Чия мені привиділася смерть?
1977
* * *
Мені потрібно тільки олівця,
Паперу, хліба, тихої оселі
І, може, ще блакитної форелі,
Одягненої в золоті сонця.
Так лячне криводушіє митця
Жене у темні схованки й пустелі,
Хоч ждуть його скорботні і веселі,
Болючі і палаючі серця.
Мені явився голос той від стоми,
Та не подався я в ліси за ним,
Де селяться аскети, звірі й гноми.
О, я ненавиджу отруйний дим,
Та спопеляю словом огняним
Димучий бруд, а не сніпок соломи!
1977
* * *
Не розкидай без намислу по світі
Думки, як скарби, повні дивини.
Ти їх у схов душевний зачини,
А ключ до них сховай у заповіті!
Брехня! Думки в душі, як леви в кліті,
Позападають у ліниві сни;
До скону не розбудяться вони —
Вже не царі, а жебраки в лахмітті!
Дай волю їм, допоки ще горять,
Допоки до життя вони охочі —
Крик і жага, любов і дивоглядь!
Те, що живе не в полум'ї, а в клоччі, —
Дрімає і не відкриває очі,
Хоч ніж ти в нього вбий по рукоять!
1977
* * *
І вийшов я на гори, як Хорив,
Поглянув на Дніпра важке свічадо,
Братам далеким поклонився радо,
Бо Київ разом з ними я творив.