1955
4
Тиран помер. Чертог його порожній;
Розсипалися вірні, як горох.
Народ живе. Єдиний справжній бог,
Всезнаючий, всетворячий, всеможний.
Але ж і в нього ти — не скоморох,
А дух неповторенний і неложний,
Що відкривати далечінь спроможний,
Горіти з ним в огні його тривог.
Не потребує він раба ні блазня,
Чия душа дрібна й богобоязна
Випрошує безсмертіє собі.
Він вибирає тих на невмирущість,
Хто віддає свою безмежну сущість,
Своє життя за нього в боротьбі.
1956-1988
5
Було давно це. Ката-короля
Хвалив, як міг, один поет придворний,
Хоч добре знав, що люд — голодний, чорний,
Що крові не приймає вже земля.
Аж раз вночі ударив дзвін соборний —
Народ повстав! Тоді, немов маля,
Злякався кари, вчувши крик здаля,
І втік із палацу брехун проворний…
Та королівські війська замогли
Повстанців неозброєних. В палати
На суд за боягузтво привели
Співця того. Заслуженої плати
Він дочекався за свої хвали:
Його звелів тиран четвертувати!
1956
6
Людське життя — не книги чорновик,
Не вирвеш слова звідтіля ніяк.
А він в душі носив смертельний ляк,
Немов трава, під кожним вітром ник.
Прислужувати, наче кельнер, звик.
За Польщі говорив, що він поляк,
За німців — німець, нині цей підляк
Волає що є сил: «Я — більшовик!»
Мерзенний раб! Не вірте ви йому,
Він рідну матір тричі вже продав,
Він жив, не відаючи про страму,
Безчестя сіяв, вигоди збирав,
Він, боячись потрапити в тюрму,
Людину сам в собі на смерть скарав.
1956
7
Якби я втратив очі, Україно,
То зміг би жить, не бачачи ланів,
Поліських плес, подільських ясенів,
Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно.
У глибині моїх темнот і снів
Твоя лунала б мова солов'їно;
Той світ, що ти дала мені у віно,
Від сяйва слова знову б заяснів.
А глухоти не зможу перенести,
Бо не вкладе ніхто в печальні жести
Шум Черемоша, співи солов'я.
Дивитися на радощі обнови,
Та материнської не чути мови —
Ото була б загибель-смерть моя.
1956
8
О Львове, батьку мій правічний, знаю,
Як мучила тебе страшна жада
В бою, коли напасницька орда
Топтала й роздирала Русь безкраю.
Хоч марилась і снилася вода,
Ти не втікав до Вісли чи Дунаю,
Ти не кричав: «Рятуйте, помираю!»
Попалений, немов земля руда.
Там підживляли душу міста лози
Могутніх рік, там ніжились плоди…
А ти ковтав зі смутку власні сльози.
Та вчув Дніпро твій стогін — крик біди,
І в пригорщах крізь вогневійні грози
Приніс тобі цілющої води.
1956
9
Була цісáрська Австрія міцна,
Та пощадити нас була готова:
Ми мали жити, вмерти мала мова,
Нам душі мала видати казна.
Слова чужі, неначе сарана,
Сідали на сади і парки Львова.
Та зелень оживала знов чудова,
І не загинула Галичина.
Лиш на Личакові ще є гробниці,
Де Габсбургів зотліли слуги ниці,
І слово їх лежить, як пилюга,
На камені могильному твердому.
А біля нашого ясного дому
Лунає наша мова дорога.
1958
10
В Личаківській задумливій діброві
Нерівними рядами вздовж алей
Стоять, неначе шафи мармурові
З хрестами, — пишні спогади смертей.
Стоять гробниці на мужичій крові,
Що обернулась на плодючий глей.
Барони і магістри гонорові
Кістьми лежать в лахмітті із ліврей.
А де могили тих у місті Лева,
Що розтоптала їх стопа сталева,
Що піднімали в небо ці хрести?
Вони — в землі, в деревах понад нами,
А панське тління навіть бур'янами
Не в змозі крізь каміння прорости!