Хтось небеса ножами проріза —
Стуляються на небі рани вмить.
Я чую: в мене на щоці тремтить
Краплина дощова, немов сльоза.
— Тікай! — кричать з колиби вівчарі,
А я стояти буду надворі,
Обидва з громом небо сколихнем.
Вдихну я в груди пломінь блискавиць, —
Щоб перед ворогом не впасти ниць,
Щоб дихати в його лице вогнем!
1957
19
Як налетять рої дошкульних мух,
Тікають геть корови з полонини,
Ховаються в густих кущах ліщини,
Та в лісі не загубить їх пастух:
Він слухає з убогої хижчини,
Як ті дзвінки видзвонюють навкруг,
Що розголошують найменший рух
Його несупокійної маржини.
Людей пильнує правда, а брехня
В темник жене, у нетрі непролазні,
Де човгаються в тьмі отруйні плазні.
Назад! Назад! До сонця — навмання!
Дай знати духу рятівного діла,
Що твоя совість ще не заніміла!
1957
20
Ти сам для себе слідчий, і суддя,
І прокурор, що кари вимагає,
І хитрий адвокат, що захищає
Промовами про злигодні життя…
Пощади ненастанно він благає
Від імені людського співчуття,
За злочин обіцяє каяття —
І знову суд усе тобі прощає.
Ненавидиш те прощення своє,
Але з душі прогнати адвоката
Відваги й сили в тебе не стає.
І серце він обсотує твоє,
Неначе та гадюка сороката,
І кров за послугу із тебе п'є!
1957
21
Безжурні, до нестями балакучі,
У затишку чекаєте собі,
Що ось ростимуть груші на вербі
І молоком проллються білі тучі!
Але не ви, бездумні і слабі,
Підкорите енергії могучі.
Крилата мисль і мозолі пекучі
Єднатись будуть і в новій добі.
Я вірю, що будущина щаслива
Одмінить лож, та не одмінить жнива,
І литиметься завжди піт з чола,
Не стануть святами ніколи будні,
Хоч як би там не мудрували трутні,
Трудитись має кожен, як бджола!
1957
22
Багато їх було, і всі — богове:
Дажбог, Стрибог, Перун і Симаргла.
Та їхня сила, слава і хвала
Розвіялись, як пригорща полови.
Дніпровська хвиля в море понесла
Поганське ідолля страшноголове.
Його змінив розп'ятий син Єгови —
Філософ із юдейського села.
Та в світі не змінилося нічого:
Купались далі в золоті князі,
А закупи і смерди, як до того,
В землі греблись, мов кури у грязі…
О невсипуща муко і тривого,
Народжена для мене на Русі!
1956
23
ЗАМОК НАД ХУСТОМ
Той замок — подвиг давньої людини:
Там кості будівник поклав свої,
Який на гору, наче кінь в шлеї,
Каміння тяг з тисянської долини.
На тім камінні — сірі лишаї,
Уламки стін у зарослях ожини.
В колишніх залах княжої дружини —
Нора лисича, кублище змії.
А я в серпневі дні передосінні
Ходив по занехаяній руїні
І думав про хатини вівчарів.
Не замки, а вони на світі вічні,
Їх символ — труд, а не мечі двосічні,
І завжди в них вогонь життя горів.
1958
24
Поезія — це мова молодих.
О незвичайна, чародійна мово,
Хоч пронеслася молодість громово,
В моєму серці голос твій не стих.
Лицем я чую твій палючий дих,
Ховаюся в твоє гаряче слово,
Хай там зима мурує мармурово
Студений мур на белебнях рудих.
Хоч є такі, що з першого морозу,
Як забринить на скронях сивина,
Готові швидко перейти на прозу…
Я ж буду пити келихи вина —
Твої цілунки під кущами бозу,
Де сніг цвіте і спить озимина.
1958
25
І я в Ірпінь приїхав, де поети
Живуть і вірші ненастанно тчуть,
Серця співають, і слова течуть,
І дзвонять рим сріберних переплети.