Заїхав я за снігові замети
І за ліси, що нишком весну ждуть.
Ну, серце, говори! Яви могуть,
Відкрий свої думки й свої секрети!
А серце так відповіло мені:
— Нема перед тобою в мене тайни,
Лічу тобі ретельно ночі й дні;
Це все — відоме, людське і звичайне,
А те, що є в мені пісеннодайне,
Ти не знайдеш і в славнім Ірпіні.
1958
26
У книги люди, наче бджоли в соти,
Знесли сяйливий, чародійний мед.
Сліпцеві очі ним потри — і вмент
Побачить сонце й голубі висоти.
Оспалий дух відчує думки злет,
Збагне людські страждання і турботи,
І здатний буде кривду побороти,
І вийти із невидимих тенет.
Благословенна та ясна година,
Коли дитя читає «Кобзаря»,
І юний зір прозориться, як днина.
Так зі сльози, що світить, як зоря,
Злітає дух над бескиди й моря,
Так з книжки починається людина.
1958
27
Душа — немов коробка сірників.
Ти бавився вогнем, немов дитя,
Та спалені даремно почуття
Жалів, не викидав до смітників.
Обвуглені, нездалі до вжиття,
В собі ховав недогарки чуттів.
Тепер ти пломінь віднайти схотів,
Та вже — не задля гри, а для життя.
Коробка торохтить, немов жива,
Та в ній нема вогненного єства,
Там кожен сірничок — духовний мрець.
Тулися до людей, щоб жити ще,
Та знай, що полум'я чужих сердець
Не гріє, а безжалісно пече!
1958
28
Чи ще далеко нам до роздорожжя,
Де з добротою розійдеться лють,
А з чесністю — підлота зловорожа,
А з правдою — брехня, що в парі йдуть?
Чи без колючок буде гарна рожа?
Чи не загубить людство власну суть,
Як радість пануватиме погожа
Одним-одна, а смуток проженуть?
Я знаю, друже, що на тім розпутті,
Де пари почуттів, що здавна скуті,
Повинні роз'єднатися колись,
Ненависть не розлучиться з любов'ю,
І не водою буде кров, а кров'ю,
І людство не загине, не журись!
1958
29
Що кличе до життя нас на землі?
Говорить розум: «Боротьба і праця».
Та серце зразу прагне сперечаться:
«А де любов? Лиш кров та мозолі…»
Та каже ум — прославлений дорадця:
«Безжурні не полюблять мотилі».
А серце мовить про свої жалі:
«Пропав, хто міг любові відцураться!»
Обоє мають рацію вони.
Життя мінливе, вічне і єдине —
Зима — це білі пелюшки весни,
Вогонь виходить з темної льодини,
Грім дозріває в ложі тишини,
В печаль веде кохання лебедине.
1958
З0
ДРУЖИНІ
Минулося кохання вечорове,
Невинні поцілунки відцвіли.
Ти досі без моєї похвали
Обходилась, ясна моя любове.
Творив я іншим гімни і хули,
Для інших мав римовані промови, —
Для тебе мав я слово лиш прозове,
Та вільно в ньому почуття жили.
І цей сонет не зможе закувати
В свої кайдани золотої ватри,
Що в темнім серці запалила ти.
Це ж тільки знак унимливої шани
За пісню Соломії й Роксолани,
За усміх, що сіяв у дні сльоти.
1968
31
Заходить сонце в золотих лісах,
На стовбурах палахкотить живиця,
Краєчок хмари, наче блискавиця,
Горить у надвечірніх небесах.
Ти на цей світ не можеш надивиться,
Та ніч з нори вилазить, як ховрах.
Невже вона твій зір оберне в прах,
Невже погасне дня твого дивниця?!
Ні! Все на світі буде берегти
Сліди твого палаючого зору,
Якщо він митий слізьми доброти!
Але як ти підносив очі вгору,
Щоб лиш добути блискавку сувору
І залишати згарища… — тремти!
1968
32
Тече Дунай в піснях мого народу,
Я з них прийшов на світ і з них я зріс.
Я в снах не раз ходив крізь темний ліс
На берег золотий шукати броду.